Боротьба із олігархами та їхнім впливом у політиці – була і залишається однією з основних обіцянок, з якою балотувався на президентську посаду Володимир Зеленський.
Минуло два роки, і ось процес деолігархізації нарешті наважилися запровадити інституційно – розробивши та ухваливши відповідний закон. Президент та очолювана ним РНБО вже оголосили про наміри розробити разом із Антимонопольним комітетом законопроєкт про статус олігарха.
Поки що подробиці нового закону не розголошуються, проте відомо про низку критеріїв, за якими начебто на законодавчому рівні будуть визначати – хто саме в Україні є олігархом, що означає цей статус. Цікаво, що попередньо на рівні секретаря РНБО Олексія Данилова вже навіть порахували конкретну кількість ймовірних претендентів на статус «олігарха» ‒ в основний шортлист потрапили 13 відомих в Україні та за її межами прізвищ.
Чи достатньо буде ухвалити закон про олігархів, аби зменшити вплив великого бізнесу на політику? Які кроки ще має зробити держава, аби справді системно долати вплив олігархів на порядок денний в Україні?
Деконцентрація капіталів
Один із реальних кроків на шляху подолання олігархічного впливу, який можна занести до активів політичної команди Володимира Зеленського – ухвалення закону №2571-д про окремі питання функціонування банківської системи, який ще називають «антиколомойським». Основна суть ‒ заборонити власникам збанкрутілих банків скасувати або зупиняти ліквідацію через суди та повертати їх собі.
Характерно, що даний закон минулого року був ухвалений у контексті необхідності дотримання домовленостей із МВФ й отримання нового траншу кредитування. Зараз активізація теми боротьби із олігархами відбувається на тлі пожвавлення відносин між Україною та США, й нещодавній візит Держсекретаря Ентоні Блінкена та його заступниці Вікторії Нуланд – точно став черговим поштовхом для того, аби надати нового імпульсу процесу деолігархізації.
Наразі подальше обмеження економічного впливу олігархів лежить у площині змін до антимонопольного законодавства. Великий капітал в Україні контролює низку сфер, які суттєво впливають як на наповнення бюджету держави, так і на загальну ситуацію в економіці – це енергетика, видобувна галузь, металургія, нафтогазова промисловість, харчова галузь. Найскладніше те, що концентрація капіталів веде до поширення впливу олігархів на суміжні сфери життя, й обмежити його можуть тільки дуже конкурентні ринкові відносини.
Тож готуючи зміни до антимонопольного законодавства, варто передбачити і запустити масштабну інформативну кампанію щодо інвестиційної привабливості України для іноземних інвесторів – певні кроки у цьому напрямку вже зроблені, проте недовіру викликають ситуація у сфері боротьби з корупцією та незавершена судова реформа.
Як обмежити вплив на політику?
Що ж стосується політичного впливу – то у цій історії ситуація з наступними кроками щодо деолігархізації набагато складніша.
Передусім, важко не погодитися – у скрутні часи для держави всі українські президенти напряму чи через посередників зверталися по допомогу до олігархів. Так було на початку російської агресії у 2014-му році, коли деякі олігархи стали головами обласних державних адміністрацій, і, наприклад, минулого року – коли президент зібрав олігархів з пропозицією створити окремий фонд, з якого країна зможе забезпечувати лікарні необхідними засобами в умовах боротьби з коронавірусом.
Саме тому жоден з українських президентів та очільників урядів не наважувався оголосити «рішучу війну» олігархам та їхньому впливу. Й ініціатива нового закону про статус олігархів навряд чи вирішить проблему їхнього впливу на українську політику. Тоді які кроки може зробити держава, аби системно зменшити вплив великого бізнесу на ухвалення рішень у політиці?
Передусім – скористатися досвідом інших країн. І в цьому контексті йдеться про потребу змін у трьох основних напрямках.
По-перше, це кроки із прозорості медіавласності. Останні кілька місяців ситуація із накладенням санкцій та закриттям телеканалів ще раз красномовно свідчить про кризу у питанні прозорості володіння медійними активами в Україні й впливу окремих олігархів та груп за інтересами на ЗМІ. Без підконтрольних медіа олігархам стане набагато важче впроваджувати свій вплив на політику.
По-друге, разом із ринком медіа, варто внести зміни і до Виборчого кодексу, які б урівняли можливості різних політичних суб’єктів у доступі до політичної реклами під час виборчих кампаній. Йдеться не стільки про звітність, скільки про встановлення певних обмежень на витрати політичними партіями та кандидатами бюджетів на політичну рекламу. Адже саме у олігархів набагато більше можливостей у даній сфері для просування нових чи старих політичних брендів, просто за рахунок підвищення впізнаваності рекламними методами.
По-третє, таки ухвалити закон про лобізм в Україні. Саме таким досвідом можуть поділитися ті ж самі США – там у Конгресі лобізм дозволений на законодавчому рівні, кожна група впливу може офіційно замовити послуги лобістів для відкритого проведення адвокаційних чи лобістських кампаній для просування тих чи інших вигідних для великого бізнесу ідей. При цьому останнє слово завжди залишається за законодавчим органом. Минулого року у Верховній Раді були зареєстровані одразу чотири законопроєкти про лобізм, проте жодних подальших кроків законотворці у цьому напрямку не здійснили.
Втілення у життя всіх цих ініціатив одразу не зупинить вплив олігархів на політику в Україні, проте зможе суттєво його обмежити. Сам по собі великий капітал нікуди в Україні вже не зникне, якщо наша держава не піде шляхом авторитарних режимів. Тому варто зрозуміти, як надати право тим самим власникам великих активів у цивілізований спосіб здійснювати свій вплив на процеси у владі та політиці. Принаймні так ми зможемо повернути елемент реальної змагальності ідей на рівні партій та рухів, а не лише капіталів та брендів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»