Зміна голови МВС за визначенням подія важлива, тим більше що вона не траплялася вже більше семи років. А оскільки це ще й відхід Арсена Авакова, якого не міг зіпхнути Порошенко і довгий час не наважувався Зеленський, справа виходить неабияка.
Смуток-печаль цієї історії, проте, полягає в тому, що неабияким у нас стає цілком пересічне. Арсен Борисович, звичайно, людина непроста, а 2014 рік показав, що і не боягузлива. Загнуздати нашу міліцію-поліцію, не будучи вихідцем з цього специфічного середовища, і організувати в систему вольницю добробатів – це далеко не кожному під силу. Тільки ось очолити і змінити – поняття зовсім не ідентичні. І в цьому сенсі Аваков цілком посередній: у нас хто тільки чого не очолював, а реформатором назвати нікого. Те, що внутрішні органи залишаються в України такими, як вони є, пряма заслуга міністра: за сім років все-таки щось можна було зробити, а він не став. З тим і йде. Жодних підстав журитися немає. Патрульна поліція виродилася в несмішний анекдот і свідоцтво реальних сил і амбіцій міністра, про суперздібності якого ходили легенди, що виявилися казками.
Зате є резони побоюватися, що нове начальство не тільки не зможе провести якісні зміни в цьому зачарованому відомстві, а не зможе навіть толком всидіти в сідлі. Кумедний факт, що Денис Монастирський ходив в помічниках у аваковського радника, поки той носив депутатський мандат. Аваков дав країні Антона Геращенка, Іллю Ківу і Андрія Білецького, що теж певним чином характеризує політичні таланти видатного міністра. Майже як в біблійній історії: якщо бути зовсім точними, це Геннадій Кернес породив Антона Геращенка, який потім дістався Арсену Авакову, а Антон, можна сказати, породив Дениса. Так собі спадкоємність. Зате тепер «слугам» нарікати більше нема на кого: і це ваше.
Україна була і залишається країною завзятих мусорів, які з повною підставою відчувають себе господарями життя, на відміну від небайдужих громадян. Після Майдану, де вони зіткнулися віч-на-віч, це дуже соромна ситуація, але влада ніякого сорому не відчуває. Не відчувала при Порошенку, не відчуває і при Зеленському, який демонстративно підніс й наблизив Олега Татарова, просто еталонного українського мусора: завжди собі на умі і на догоду начальству, причому будь-якому, з глибоким презирством до лохів-громадян. Напевно, експертні знання Татарова про те, як працює система, і відповідні вміння знаходять великий попит у президента і його оточення, але це і сигнал усім іншим. Своїм: взагалі не парся. Суспільству: вас тут не стояло.
Відхід Авакова – це насамперед нагадування про постмайданне безсилля України повернути країну народу, всупереч всім очікуванням і трагічним втратам. Глава МВС, звичайно, несе свою частку відповідальності, що не став тим, ким ніколи не був – представником обурених мас. Але безсилі щось виявилися маси, а не він. Арсену Борисовичу впору знизати плечима, сісти за чергову книгу, походити по телевізійних ефірах і з боку не без задоволення помилуватися, як його відомство спробують осідлати інші. Він відтепер ні при чому.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps