З нагоди тридцятиріччя української Незалежності говориться і буде сказано дуже багато слів різного ступеня розумності, глибини і щирості. Так уже повелося, що на ювілей багато говорять і багато пишуть. Але було б дивно, якби в цей день раптом на нас посипалися одкровення, які раніше чомусь обходили стороною. Все вже було так чи інакше колись проговорено.
Проте на деякі речі не заважає ще раз звернути увагу, тому що в світлі круглої дати вони грають трохи іншими фарбами.
Наприклад, абсолютно ж чудово, що до свого тридцятирічного ювілею країна, нарешті, вирішила побудувати дороги. Це так мило. Третину століття йшли до цього історичного прориву, розбиваючи в мотлох і топлячи в грязі техніку, відбиваючи на вибоїнах нирки, і ось потужно стартонули, запустили програму «Велике будівництво». Недарма якісь її елементи навіть проходять за планом заходів, приурочених до святкового тридцятиліття. Чинна влада, яка додумалася до цього, ходить іменинником, гордо шаріючи митою шиєю від усвідомлення свого благородства і прогресивності. Як тобі таке, Ілоне Маску?
Під час військового параду над Хрещатиком пролетить авіація, змушуючи всіх задирати голову, пишатися і захоплюватися. Особливістю повітряної композиції буде унікальний, єдиний в світі в своєму роді ваговоз-транспортник «Мрія». Міць і краса! Вперше він, саме цей літак – був ще другий, але його так і не добудували – піднявся в повітря в 1988 році, коли Вові Зеленському було десять рочків. Летіти чудо радянської техніки буде в супроводі інших ровесників з продовженим ресурсом експлуатації – «сушок», «мигів», «анів», «ілів» і мікоянівських вертольотів, лопаті для яких, в разі ремонту, доводиться добувати з Росії складними контрабандними шляхами. Дуже вже багато в нашій незалежності залежностей від покійного, але такого, виявляється, живого Радянського Союзу.
До свого тридцятиліття Україна прийшла з війною, якій краю не видно, відірваними Кримом і шматком Донбасу, з «Кварталом 95» у владі, національно-культурною інтелігенцією в опозиції, яку очолює лідер електорального антирейтингу. Щось явно йде не так і не туди, з чим погоджуються всі учасники опитувань громадської думки. Ось вже де національний консенсус.
З хорошого – як в анекдоті, теж, ось дивно, радянському, тільки діти, які у нас непогано виходять. Ще природа і погода, та й то не завжди, і наявність незмірно більшої свободи, включаючи можливість безвізових переміщень, ніж в сусідніх Росії та Білорусі, де віднедавна стало в цьому сенсі зовсім недобре.
Свобода наша теж особливої властивості. Вона будується не на громадянській складовій, а немов на перегризеному повідку. Ми не стільки вільні, скільки відірвалися і відв'язалися. А ідеал української свободи, відлитий в граніті Лесем Подерв'янським, в сильно пом'якшеному варіанті звучить: «Відчепіться від нас!» – втілила якраз українська влада, будь-яка і кожна наступна. І адже не можна сказати, що відв'язані громадяни сильно до неї пристають, інакше б вона не дозволяла собі таку безмежну свободу. Це найбільше наочне завоювання за останні тридцять років.
Одного разу довелося вигулювати німецького гостя по Києву, і він був просто ошелешений кількістю автомобілів люкс-класу на коротенькому відрізку вулиці Івана Мазепи, де купчасто паслися якісь «порше» з «ягуарами». В європах німець такої інтенсивності розкоші на метр убогого простору не бачив і впав у стан, який прийнято називати когнітивним дисонансом. Складніше описати мої власні почуття. У всій гамі сором виразно домінував, хоча і не без дивної гордості: знай наших! Чомусь ця історія здається точною ілюстрацією до нинішнього ювілею.
А так-то, звичайно, зі святом. Слава Україні.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps