Дипломатичний та психологічний тиск, а також постійне військове напруження на кордонах з Україною з боку Росії стимулюють міжнародну спільноту шукати вихід із кризової ситуації, яка може поглинути не лише Європу, а й увесь світ. Хтось допомагає Україні, надаючи зброю, інші країни – намагаються знайти вихід за допомогою дипломатичних перемовин.
Один із варіантів, який почав активно обговорюватися в інформаційному просторі як наслідок зустрічі президента Франції із президентами Росії та України – надання так званих «гарантій безпеки», на яких наполягає офіційна Москва, шляхом згоди України на закріплення статусу нейтральної держави.
Повторити шлях Фінляндії зразка 1948-го Україні пропонують у ситуації, яка зараз складається на кордонах з агресивним сусідом. Йдеться про явище та термін «фінляндизація» – фактично визнання військово-політичного нейтралітету, а паралельно й мовчазну згоду, яку має надати Україна щодо вже захоплених та окупованих Росією територій Криму та ОРДЛО.
Справді, в політичній історії України та Фінляндії є багато спільного, проте й не менше відмінних рис. Ба, більше: нейтралітет не допоміг Фінляндії уберегтися від агресії з боку Радянського Союзу у 1939-му. Проте вдале поєднання дипломатії та внутрішньої стійкості фінів – допомогли їм зберегти державу і все-таки зробити її успішною.
Чи підходить такий шлях Україні?
Ціна нейтралітету
Декілька важливих історичних паралелей. По-перше, Фінляндія, на відміну від України, успішно здобула свою незалежність у 1917-му. А ще через два роки – ухвалила Конституцію. Знаковою для фінів є політична постать Карла Густава Манергейма – кадрового військового, маршала, а згодом і президента Фінляндії.
Саме за його ініціативи Фінляндія, здобувши незалежність, почала активно розбудовувати власну армію та відому лінію оборони – Манергейм, добре знаючи своїх сусідів росіян, розумів, що рано чи пізно у нової імперії СРСР виникне бажання поласувати фінськими територіями. І в імперській Росії, і згодом в СРСР вважали територію Фінляндії – не просто своєю зоною впливу, а «невід’ємною частиною» свого державного утворення.
Фінляндія розбудовувала не лише армію, але й дипломатію. Вдало маневруючи у пошуках нових партнерів в Європі та у розбудові партнерських відносин із тоді ще молодою радянською дипломатією, фінам вдалося зберегти свою державу. На початку 1930-х Фінляндія разом із Норвегією та Швецією проголосили курс на нейтралітет, а у 1932-му уклали з СРСР трирічний «Договір про ненапад і про мирне врегулювання конфліктів».
Щоправда, у радянської Росії були свої плани на територію Фінляндії й за таємним протоколом між СРСР та нацистською Німеччиною про перерозподіл сфер впливу за пактом Молотова – Ріббентропа – Фінляндії готували участь нової радянської республіки у складі «тюрми народів».
Суттєва відмінність з Україною у нинішній ситуації полягає у тому, що у 1939-1940-му під час так званої Першої радянсько-фінської війни – Фінляндія хоч і зазнала територіальних втрат, проте у військовому плані відстояла свою незалежність. Втрати з двох сторін були не порівнюваними – за даними істориків, радянська армія втратила більше 120 тисяч воїнів, тоді як фінська – близько 25 тисяч.
Пізніше, вже під час Другої світової війни, фіни намагалися повернути свої території завдяки союзу із нацистською Німеччиною, однак зазнали поразки. Проте ні у 1939-му, ні у 1944-му – територія Фінляндії так і не була повністю окупованою СРСР. Ще один важливий чинник, який сприяв цьому, – зусилля дипломатів.
Тому у 1948-му році Фінляндія, на тлі нового протистояння СРСР та Заходу у «Холодній війні» – ще раз пішла шляхом оголошення про свій нейтралітет, проте цього разу вже із огляду на «характер» небезпечного сусіда. «Фінляндизація» спрацювала і багато чому завдяки трьом факторам – стримувальній дії військових, зусиллям дипломатів та відсутності історичної російської етнічної меншини у Фінляндії.
Небезпека «буферної зони»
Ідеї «нейтралітету» та можливості повторення шляху «фінляндизації» в Україні – не нові. Починаючи з 2000-х вони активно просувалися різноманітними проросійськими політичними силами.
Фактично у період з 2008-го до 2013-го Україна перебувала найближче до концепції «фінляндизації». Росія та деякі країни Європи досягли свого, й під час Бухарестського саміту НАТО Україні відмовили у наданні ПДЧ. Згодом тоді ще не заборонена КПУ за підтримки керівної політичної сили «Партії регіонів» хотіла закріпити рішення про позаблоковий статус України шляхом проведення всеукраїнського референдуму. Проте у 2012-му ця ідея так і не була втілена через низку факторів, а зусилля Росії були спрямовані на іншому напрямку – як завадити підписанню Угоди про асоціацію з ЄС.
Навіть після подій 2013-2014-х та 8–річного періоду війни на Сході України, ідея «фінляндизації» для нашої держави досі лунає з вуст західних дипломатів як один із варіантів «умиротворення» агресора. Проте всередині українського суспільства все відбувається навпаки – ідея нейтралітету та створення нової «буферної зони» між Росією та ЄС – викликає відразу. Адже за суверенітет та незалежність наша держава платить високу ціну – життями та здоров’ям військових та часто – і мирних громадян.
Тим паче, як і в історії з Фінляндією до 1939 року, Україна також отримувала міжнародні гарантії, які мали б стримувати будь-якого агресора – вони були закріплені у Будапештському меморандумі. Тому у нинішній ситуації ескалації на кордонах з нашою державою, будь-яке рішення про нейтралітет навряд чи зупинить агресора – гарантії невступу України до НАТО, на яких наполягає Росія, жодним чином не гарантуватимуть нашої власної безпеки.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»