Шок від того, що витворюють на нашій землі ті, хто вчора називав себе братами, кожного дня війни переплавляється в ненависть, яку підживлюють нові приклади звірств самозваних «антифашистів». Відповідь на питання, як таке могло статися з тими, чиї діди-прадіди справді воювали з фашизмом, а тепер у своїй антилюдяності перевершують гітлерівців, одні намагаються знайти в особливостях російської культури, інші – у тому, що ця культура виявилася чужою для мас.
Контакти з людьми з того боку «порєбрика», із значною частиною з них, після подій 2014 року можна було підтримувати за однієї умови, яку вони одразу застерігали: «Давайте не говоритимемо про політику». Обговорювати погоду, здоров'я дітей або враження від турпоїздок можна було просто, їх реакції не відрізнялися від реакцій будь-яких нормальних людей. Але цілі тематичні зони були закриті.
Після Другої світової війни німці відмовлялися обговорювати те, що діялося в ім'я Великої Німеччини. І якщо під час самої війни не було розмов про табори смерті чи злочини на окупованих територіях через незнання чи небажання знати, то після поразки на незнання послатися було вже не можна, і відмова говорити про це ґрунтувалася на тому, що це в минулому і не має жодного відношення до сьогодення. Денацифікація стала по-справжньому відбуватися лише через двадцять років, коли німці почали активно говорити про те, чим обернувся для світу і для них самих пароксизм національної величі.
Німецькій культурі не можна пред'явити претензії у відсутності глибини і масштабу, але вони не тільки не вберегли народ від божевілля та озвіріння, а й у певному сенсі сприяли їм, оскільки в промовах нацистських ідеологів послужили яскравим доказом величі та унікальності німецького духу. Російська культура теж дуже багата, і це лише полегшує путіністам завдання обґрунтування претензій на спеціальне ставлення до Росії, за рамками міжнародних правових норм, і на поведінку за рамками людської моралі.
У багатьох народів в історії були важкі, а часом нестерпно соромні моменти, якими не прийнято пишатися, і завдання культури їх переосмислити і повернути нове розуміння масам, щоб уберегти від повторення трагедій минулого. Німецька культура не впоралася із цим після першої світової, а після другої їй знадобилися десятки років для цієї роботи. Російська культура намагалася переосмислити досвід другої світової та сталінізму, і в кращих зразках їй вдалося це зробити, але масовим це переосмислення не стало. Якоїсь миті похвальба «можемо повторити» крикливих пропагандистів замістила тиху клятву «ніколи знову».
Коли росіяни відмовлялися і відмовляються говорити про тяжке, з ними безперервно розмовляли і продовжують розмовляти соловйови та скабеєви, нав'язуючи свою версію. І як Геббельс впорався з німецькою культурою, і вони поклали російську на лопатки й у значної частини підпорядкували своїм інтересам. Власне, німецька культура 30-40-х – це гітлерівська культура, нинішня російська – путінська. Гуманістичні винятки лише наголошують на масштабі культурної катастрофи.
Починається цей шлях на дно з моменту, коли якісь важливі теми перестають обговорюватися, зате на півтону-тон вище звучить голос владних підспівів, який забиває голоси совісті. Але совість – феномен індивідуальний. Не можна сховатися за твердження, що у всьому винні політики та пропагандисти. Справа совісті кожного чинити цьому зовнішньому тиску опір, залишитися людиною, або піддатися йому, впустивши всередину звіра. Навіть не на рівень дії, а лише у той кут, про який краще не говорити.
Нинішнє божевілля цілого народу тим більш вбивче, що сімдесят років у нього перед очима і в історії кожної сім'ї був приклад того, до чого це призводить. Не тільки не допомогло, а, схоже, лише спонукало. «Давайте не будемо про це говорити». Ні, тепер довгі роки говоритимемо лише про це.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»