Новини останнього часу зміцнюють упевненість у тому, що Україна здобуде перемогу. Однієї обставини, що правда на нашому боці і добро мало б перемагати зло, замало. А коли на нашому боці ще й провідні країни світу, на долю яких припадає левова частка глобального ВВП, і коли наше добро оснащується відповідними кулаками, надія «перемогти» ставить на солідний фундамент.
Звичайно, якби вся ця рішучість Заходу вкластися в українську перемогу проявилася пару місяців тому, справи були б інакше, безліч людських життів було б збережено, кількість руйнувань була б куди меншою, та й, хто знає, може, Кремль уже й звернув би свою горе-«спецоперацію» через її повну безперспективність. Поки що, за інерцією початкового замаху і через вбивчу впертість верховного начальства, російські солдати продовжують вбивати і вмирати.
Чомусь західним лідерам знадобився час, щоб переконатися, що війна — це війна, і що на ній гинуть не лише дорослі, а й діти, і що Росія – це не про точкові удари по «об'єктах військової інфраструктури», а про випалену землю та зруйновані міста, катування, зґвалтування, мародерство та страти цивільного населення. Ну і, звичайно, зіграла свою роль готовність українців рвати загарбників зубами та вміло бити застарілою радянською зброєю. Робота ЗСУ вразила, і тепер нам допоможуть сучаснішою зброєю. Тим більше, що самі не готові застосовувати її.
При тому, що визнання військової могутності НАТО і, ширше, Заходу є спільним місцем, величезна дистанція між цим абстрактним фактом та залученням могутності на практиці. Участь окремих підрозділів у військових діях останніми роками, швидше, посилювало пацифізм західного суспільства. Дорогі та малорезультативні, якщо не сказати провальні війни за тисячі кілометрів від батьківщини при відчутті повної безпеки дому ніяк не стимулювали стурбованість громадян рівнем власної захищеності. Потрібно сказати, Росії вдалося струсити розслаблених буржуїв – як заявами про готовність при нагоді вдатися до ядерної зброї, так і демонстрацією жахів війни буквально біля «безпечної» Європи. Країни Балтії та Польща зреагували гостріше і раніше за інших, історична пам'ять зробила свою справу. А там підтяглися й інші.
Судячи з голлівудського мейнстріму, Захід готувався до війни або з інопланетянами, або з якимись футуристичними франкенштейнами, створеними на основі штучного інтелекту. Виявилося ж, що загроза походить від людини, що впала в архаїку і втратила всяке уявлення про реальність, і мільйонів його підданих, немов позбавлених волі. Тобто війна йде з людьми, поламаними у своїй моральній основі і дуже неміцними інтелектуально, а не з хитромудрими роботами або андроїдами, що вийшли з підпорядкування. Позбавлена емпатії людина, як і раніше, небезпечніша для homo sapiens, ніж фантастичні машини.
Що ж до пацифізму, у новому світі, який вибудовуватиметься після цієї війни, пацифізм потрібно буде спеціально культивувати, але не шляхом витіснення війни з поля уваги, а саме як постійну готовність до війни, до її запобігання далеким підступам. Як систему інститутів забезпечення миру, що базується на категоричній рішучості не допустити війну, використовуючи всі необхідні засоби.
Брюсу Лі приписують висловлювання, що найкращий бій той, що не відбувся. Це не про боягузливе чи надобережне уникнення боротьби. Це про здатність виграти, не вдаючись до своїх нищівних можливостей, але спираючись на тверде усвідомлення, що вони існують. Цього разу Захід продемонстрував свою вразливість, за всієї сили йому не вдалося війну запобігти, і Україні доводиться відбиватися за всіх. Вона відіб'ється. Ми відіб'ємось. Але уроки війни цього разу всім треба було б вивчити, хоча, здавалося, ХХ століття було достатньо.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»