Одна з важливих особливостей цієї війни, яка багато в чому визначає її хід і результат, вислизає від багатьох: у ній, за великим рахунком, лише один учасник. Україна воює, а Росія – ні.
Коли Путін кокетливо назвав вторгнення спецоперацією, він виходив не лише з очікування, що все закінчиться швидко та переможно. Російська людина війною генетично налякана, здорово пов'язує її зі зломом звичного способу життя і великими поневіряннями, тому росіяни війни не хочуть, у цьому сенсі вони цілком нормальні, «запитайте ви у тиші, запитаєте ви у матерів, запитаєте у дружини моєї».
Ненормальність полягає в тому, що бойові дії на чужій території, вбивства інших людей та руйнування їхніх міст справжньою війною не вважаються. Це якісь важливі державні дії, які стверджують позицію Росії у ворожому світі, це сфера піклування високого начальства, йому видніше, а просту людину пробирає гордість за свою країну, яка себе в образу не дає. І зрозуміло, що такі дії за межами батьківщини відводять від неї війну, яка інакше прийшла б на російську землю. «Можемо повторити» стосується не тієї частини, в якій ворог під Москвою та Ленінград у блокаді, а тієї, де гармати б'ють по рейхстагу.
Початковий страх, що напад на Україну переросте в ту саму «справжню» війну, минув, і до літа в Росії встановилася розслаблена атмосфера. Звичайно, щоб переконати себе, що «все йде за планом», пересічному росіянину необхідно докласти деяких зусиль, але подумати, що все не так, з найнеприємнішими наслідками, настільки незатишно, що безпечніше потроїти зусилля, щоб не помічати наростаючі ознаки втрати нормальності.
Про те, що народ при цьому, загалом, непогано уявляє, що відбувається в Україні, говорить відсутність великої кількості охочих укладати контракт з армією, хоча він обіцяє величезні за мірками депресивної глибинки гроші. Погоджуються або відверті лузери, або авантюристи. Жодного всенародного підйому на боротьбу з ким там нині належить боротися в Росії немає. На словах більшість підтримує те, що не можна війною називати, на практиці ж особиста участь виглядає нерозумним екстримом, долею маргіналів. Ну, чи професійних військових, про чудо-гідності яких стільки говорили у телевізорі якраз у контексті відсутності необхідності турбуватися: є кому за Рассеюшку постояти. Ось хай і стоять. Звідси і повна байдужість до трун, що приходять на батьківщину «героїв».
Отже, у той час коли Україна живе війною, занурена в неї всіма думками і почуттями, Росія, яка війну розв'язала і гробить у ній тисячі своїх людей і власне майбутнє, від неї всіляко відгороджується, заштовхує в сліпу пляму. Їй, бачите, неприємно.
Здобути перемогу в цій війні означає, крім усього іншого, змусити росіян у масі усвідомити війну, свою поразку в ній та заслуженість цієї поразки. Витягнути з комфортного самообману та тупої байдужості і сунути мордою в кров та бруд, які вони розвели. Щоб більше не кортіло. Не впораємося з цим завданням – доведеться чекати нового лиха звідти ж, від тих самих.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»