Діалектика провокаторства

Ще 1 грудня 2013 року, коли було захоплено будівлю КМДА, в пам'ять врізався шматок одного з відеороликів: мітингувальник назвав провокацією дії молоді в масках, яка била вікна і ламала двері в міській адміністрації, в той час як представник цієї самої молоді парирував дане зауваження: «провокація - заявляти, що це провокація». Погодьтеся, це вже певна діалектика... І ця «провокаторська» діалектика невідступно переслідує революційні події і їх учасників до цих пір.

Дійсно, чи можна вважати молодь у масках, яка поводить себе не так мирно, як інші мітингувальники, провокаторами? І хто взагалі давав право будь-кому з політиків або мітингувальників визначати дії інших мітингувальників як невідповідні якомусь стандарту поведінки? Варто сказати, що загальна лінія Майдану, як обгрунтовано можна констатувати, у своїй мирності явно бере витоки з християнського мучеництва: адже як інакше пояснити відмову озброюватися хоча б елементарними предметами і давати фізичну відсіч міліцейським спецпідрозділам і стійке, завзяте бажання стояти під ударами кийків, не роблячи при цьому нічого у відповідь. А якщо хтось, не дай Бог, запустить в «беркутеня» каменем або прийде на мирний мітинг з палицею, то його вважатимуть провокатором, ганебно затаврують, та й ще, як апофеоз усього, здадуть цій самій міліції, проти якої і борються. Взагалі бажання взяти в руки хоч щось для свого захисту вельми природне хоча б з інстинкту самозбереження, як і природно відповідати ударом на удар, а не підставляти другу щоку.

Показово, що в той же день 1 грудня, коли відбувалося побоїще на Банковій, опозиція поспішила повісити ярлики провокаторів на всіх, хто опинився за стіною «Беркута». Тим часом, як показали подальші публікації в ЗМІ, більшість з тих людей були рядовими учасниками протестів або навіть просто їх свідками, і ніякого відношення до бойовиків з тієї чи іншої сторони не мали.

Варто констатувати, що плоди всього цього мученицького протестування досить сумнівні: Майдан повільно, але вірно згасає, а результати його діяльності поки рикошетять більше по його активістам, ніж по самій владі. Так, влада нервує, іноді заходить у глухий кут, потроху слабшає, але, тим не менше, досить сильна, щоб і далі гнути свою лінію поведінки і ігнорувати «жорсткі» вимоги опозиції. Нагадаємо, що її лідери, зокрема Віталій Кличко та Арсеній Яценюк, обіцяли, що Майдан не розійдеться до виконання його основних вимог - відставки Кабміну, розпуску Ради, покарання винних у подіях 30 листопада та інше. Але всі ці ультиматуми зараз фактично не сприймаються, адже якщо влада витримала психологічний тиск, коли на вулицях були сотні тисяч людей, то зараз не прогнеться і поготів. Цілком очевидно, що якби «провокаторів» у лавах протестувальників було в разів десять більше, а опозиція знайшла б застосування їх молодечій силі, стагнації Майдану б не було, а події розвивалися б набагато стрімкіше...

Водночас, слава Богу, за два місяці протестів ні з боку протестуючих, ні з боку «стражів правопорядку» (це визначення в нашому випадку доводиться брати в лапки) немає жодної жертви, чого б не вдалося уникнути при більш агресивній поведінці натовпу. Адже жодна абстрактна ідея не варта конкретного людського життя, тим більше не варті цих життів всі наші політики - в даному випадку вони заслуговують на повагу хоча б за те, що вважають так само, і не скористалися можливістю розв'язати силове протистояння.

Повертаючись до провокаторства і його діалектики в нашій «дворовій» інтерпретації, варто зазначити, що агресивну лінію поведінки в патологічно мирному натовпі, при іншому погляді на речі, з не меншою обґрунтованістю дійсно можна вважати безглуздим провокаторством. Адже якщо 95% налаштовані протестувати, не озброюючись і не відбиваючись, то агресивна поведінка інших 5% не має жодного сенсу і не зможе призвести ні до чого, крім того, що ці 95% отримають через них зайві проблеми. У такому випадку, при незгоді з генеральною лінією Майдану, більш правильно і чесно з боку «провокаторів» було б проводити окремі точкові акції, за які й брати на себе повну політичну і, якщо не пощастить, то й адміністративну або кримінальну відповідальність.

Спостерігаючи за подіями, можна сказати, що за нинішньої вялотекучості «революції» Віталій Кличко ризикує повторно виконати свою обіцянку і зустріти і 2015 рік на Майдані. Хоча хотілося б, щоб були виконані інші обіцянки інших людей - зокрема, щодо покарання винних у подіях 30 листопада - це обіцяли і Президент Віктор Янукович, і прем'єр Микола Азаров і віце-прем'єр Сергій Арбузов, й інші особи. А ще більше хотілося б, щоб прозвучали нові обіцянки про пошук консенсусу, і не просто для «галочки», як це вже не раз бувало...