17 липня Україна, Нідерланди та весь світ згадували жертв однієї з найкривавіших авіаційних катастроф – пасажирів та екіпаж збитого над Донецькою областю «Боїнга». Два роки тому запуском смертоносної ракети із ЗРК «Бук» проросійські терористи позбавили життя 298 людей (більшість з яких – громадяни Нідерландів і Малайзії), перетворивши таким чином українсько-російський конфлікт на міжнародний у широкому сенсі цього слова.
В тому, що провина за загибель іноземців лежить саме на росіянах та їхніх поплічниках на Донбасі, не сумнівається ніхто (крім, звісно, самих росіян): міжнародні військові експерти та журналістсько-експертна група Bellingcat уже надали достатньо переконливих доказів того, що якщо на спусковий гачок і не тиснув кадровий російський військовий (що малоймовірно, зважаючи на необхідний рівень підготовки для керування комплексом), то без руки Кремля тут уже точно не обійшлося.
Рік тому «Слово і Діло» вже робило огляд обіцянок вітчизняних політиків із приводу цієї катастрофи. Тепер ми вирішили поглянути, як відтоді змінилася ситуація. На жаль, виконаних обіцянок не додалося.
Так само, як і два роки тому, обіцянка секретаря РНБО Олександра Турчинова про те, що всі винні в збитті літака будуть покарані, має статус «у процесі виконання». Мало що змінилося й у ході реалізації його зобов’язання змусити Росію відповідати за збитий лайнер перед міжнародним судом. По суті, роль Турчинова тут зводиться до надання всіх наявних в українських силовиків даних слідству, все решта – поза його компетенцією. І хоча Гаазький трибунал пильно стежить за розвитком розслідування, складність справи та опір Росії в міжнародних організаціях такі високі, що до її розгляду Міжнародним кримінальним судом може минути ще не один рік...
Також зі статусом «у процесі» зустріли другі роковини трагедії обіцянки Петра Порошенка про неприпустимість амністії для винних у збитті рейсу MH17 та зведення в Грабовому спеціального пам’ятного меморіалу. Обидві, ймовірно, ще надовго залишаться з цим статусом: амністія бойовиків українською владою якщо й можлива, то стосуватиметься лише тих, на чиїх руках немає крові, ну а для того, щоб збудувати пам’ятник у Грабовому, його спочатку потрібно звільнити з-під влади сепаратистів. Хоча, звісно, хотілося б, щоб друге відбулося якнайшвидше.
Є в Порошенка й одна невиконана обіцянка щодо малайзійського «Боїнгу» – перед слідчою комісією, що збирала речові докази на місці трагедії. Адже тоді, в липні 2014 року, він пообіцяв не допустити перешкоджання роботі експертів. Хоча насправді не мав реальних важелів впливу на це, адже збір уламків відбувався на території, яка вже тоді цілковито контролювалася бойовиками.
Разом із тим, Президент зміг виконати обіцянку про оприлюднення 13 жовтня 2015 року попередніх результатів розслідування катастрофи. Реалізувала її, щоправда, Рада безпеки Нідерландів, але не без допомоги українських фахівців.
По одній виконаній і проваленій обіцянці, що стосуються розслідування трагедії, має прем’єр-міністр, а на той момент віце-прем’єр Володимир Гройсман. 29 липня він запевнив, що в радіусі збору уламків літака, тобто в 20-кілометровій зоні навколо місця його падіння, українська армія не буде вести бойових дій. І свого слова дотримав. А от коли 1 серпня Гройсман пообіцяв, що протягом двох днів український потяг, що мав доправити із зони катастрофи останки тіл та особисті речі жертв на підконтрольну Києву територію, буде повернутий Україні, він, вочевидь, сильно переоцінив людяність сепаратистів. За фактом вказаний потяг виїхав з окупованої території набагато пізніше. В Харкові його зустріли лише 16 жовтня.
Після виходу розслідування на міжнародний рівень обіцянки щодо злощасного рейсу здебільшого лунають уже поза межами України – в Європі та Росії. Проте українським політикам слід було б реабілітуватися в очах своїх міжнародних партнерів і виконати те, що наобіцяли. Або ж визнати нездійсненність обіцяного.
Аліна Костюченко, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»