Один мій друг нещодавно дивувався засиллю в соціальних мережах громадян, які люблять втрутитися в будь-яку тему зі скаргою, критикою і зловісним віщуванням. Мовляв, не важливо, наскільки тема близька людині: вона все одно прийде і всім заявить, що все вже вкрадено, розпиляно, безнадійно і не вийде. Не важливо, чи знає вона взагалі щось про реальний стан справ: капітан річкового таксі або перекладач з табасаранської мови завжди готові розповісти про низьку якість ще навіть не пошитої військової форми, очевидну безперспективність електронного декларування та безумовний злий намір, що стоїть за будь-яким нововведенням – ще до того, як про це нововведення взагалі стає хоч щось відомо.
«Тому що вони ж завжди крадуть». «Зрада, зрада тотальна, аж сльози течуть». Це, насправді, не просто ниття, це ціла життєва філософія. Риса менталітету, оспівана в анекдотах. Що змушує тисячі громадян чіплятися до будь-якого ідеаліста, який намагається щось змінити в країні або власному житті, всіма силами його демотивуючи й переконуючи залишити всі надії.
Для тих, хто не розуміє, що спонукає людей її прийняти й почати проповідувати – це невелике роз'яснення. У автора в одному з дипломів написано, що він філософ – потрібно іноді й відпрацьовувати.
Отже, у нас є сотні тисяч людей, завжди готових розповісти, що зусилля оточуючих зробити щось хороше або є результатом злого умислу, або свідомо приречені на невдачу. Що змушує їх бути такими диваками? Все просто: тільки ця віра змушує їх відчувати себе самодостатніми, тільки вона дарує їм нормальну самооцінку.
Розберемо по пунктах.
У першу чергу, такі переконання допомагають впоратися зі страхом перед відповідальністю. Чим чудовий світ зрадофілітика? Він детермінований. Тобто, в ньому все визначено наперед. У ньому немає місця самій можливості успіху: все одно нічого не вийде, все вкрадуть, усе розвалиться. Це звільняє від необхідності щось робити, до чогось прагнути, прикладати якісь зусилля. Це виправдовує бездіяльність, провали, низький соціальний статус: все одно ж краще бути й не могло. Чудовий Еріх Фромм у своїй праці «Втеча від свободи» описував цей феномен відносно до німецького «поствеймарского» суспільства, що скочувалося в нацизм. У пострадянського суспільства виявився свій шлях: ми скотилися в непродуктивний цинізм. Якщо німці віддали свою особисту свободу в обмін на обіцянки тиранів, радянські люди вирішили її просто пропити. Свобода змінити своє життя передбачає, що якщо людина не домоглась успіху - то в цьому значна частка її провини. Завжди простіше заявити, що ця свобода – ілюзія.
25 гучних політичних скандалів незалежної України. В полоні зрадВ рамках окремого проекту «25 політичних скандалів незалежної України» йтиметься про найбільш гучні протистояння в українському політичному житті, які вплинули на розвиток подій в межах всієї країни
У психології є такий термін – локус контролю. Зовнішній – коли люди приписують все, що відбувається в їхньому житті, обставинам. Внутрішній – власним діям. Реалістичне ставлення до життя передбачає щось середнє між цими двома. Але вважається, що люди з внутрішнім локусом частіше домагаються успіху в житті. Ну, або навпаки – люди, яких їхнє життя не влаштовує, часто шукають порятунку в зовнішньому. Зрадофілія – саме той випадок.
Є й інші чинники. Наприклад, історичний. Радянській людині так довго промивали мізки відверто натужними ідеологічними побудовами, що цинізм – навіть некритичний, напускний – став здаватися чимось на зразок маркера розумної людини. Не знаєш, що сказати з приводу тих чи інших політичних подій? Скажи, що все вкрадено: в будь-якому випадку зійдеш якщо не за обізнаного, то за побитого життям і цим навченого. Якщо заперечать, що не всі, співчутливо подивися на опонента, як на хвору дитину: мовляв, не вистачає тобі, друже, життєвого досвіду.
Насправді, цинізм – це круто тільки тоді, коли за ним стоїть реальна обізнаність. Позерське ниття не тільки марне, але й шкідливе – як і будь-яке ниття, воно просто невротизує оточуючих. Тут ми плавно переходимо ще до однієї грані явища. Це вже не пострадянське, а глибоко національне.
Есе про класову свідомість. Колонка Віктора ТрегубоваУ своїй авторській колонці журналіст Віктор Трегубов привів найбільш кричущі приклади того, як необґрунтовані звинувачення в соцмережах приводили до дискредитації співробітників Національної поліції.
У нас заведено нити.
Серйозно, це одна з ключових проблем української ментальності. Ми любимо прибіднятися й завжди готові розповісти, як у нас усе погано. Почасти це забобонне – мовляв, не хочеться «наврочити». Почасти викликане пережитками сільського, «фермерського» укладу – мовляв, краще зайвий раз не будити в сусідові заздрість, та й до дому злодіїв не приваблювати. Частково результат травми продрозверсткою, а почасти – переконаності, що стражданнями душа вдосконалюється. Як би там не було, ми – унікальна країна, де дороса, статево зріла людина може по всіх кутках розповідати, як же мало вона заробляє, з явними нотками хвастощів у голосі. Людина, яка не ниє, випадає із загальної канви й викликає підозри. Чи не шпигун бува?
Все це разом утворює гримучу суміш. Зрада, освячена менталітетом і традиціями, є швидкою дорогою до образу мудреця, звільняє від відповідальності за те, що щось іде не так і милостиво дозволяє нічого з цим не робити. Таку ідеологію хочеться розділяти, поширювати й проголошувати.
Обрані торік мери виконали лише кожну 12-ту передвиборчу обіцянкуВ середньому з усіх передвиборчих обіцянок мерів українських міст, обраних у 2015 році, виконана лише кожна дванадцята.
Одна лиш є проблема: вона вбиває перспективи. Що на рівні особистості, що на рівні країни. Вона знищує всі здорові амбіції та прокладає дорогу шахраям. Адже коли всі згодні з тим, що все в будь-якому випадку буде вкрадено – хіба красти все ще погано?
Ефективне суспільство відрізняється від неефективного встановленими правилами. Як на рівні законів, так і на рівні менталітету і соціальної поведінки. Так що, якщо хочемо бути ефективними – лагодити треба не тільки державу. Але і, хоч це й набагато складніше, свої власні голови.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»