Стартом процесу декомунізації сміливо можна вважати дату 8 грудня 2013 року, коли в розпал революційних подій у центрі столиці був повалений та знищений пам’ятник Леніну. З того часу по всій Україні без суттєвих обмежень та врахування норм законів розпочався справжній «ленінопад». Подекуди акції знесення пам’ятників комуністичним вождям та колишнім партійним діячам мали відверто варварський характер. Втім, процес вдалося систематизувати та привести до ладу вже навесні 2014 року, а ще за рік процес декомунізації набув справді державного значення.
В законодавчих рамках масштабний процес перейменувань населених пунктів та демонтаж радянських пам’яток розпочався з весни 2015 року, коли Верховна Рада ухвалила так званий «декомунізаційний пакет» – закони про заборону пропаганди комуністичного та нацистського режимів, відкриття архівів КГБ, вшанування борців на волю України в ХХ столітті, увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Втім, процес декомунізації свідомо гальмувався до осені 2015 року саме через нездатність місцевих органів влади домовитися між собою про зміну назв як населених пунктів, так і вулиць. Подекуди декомунізація супроводжувалася відвертим саботажем або просто нерозумінням громадян необхідності позбутися радянської ідеологічної спадщини. Ще один фактор, який гальмував декомунізацію, – місцеві вибори-2015, під час яких кандидати не завжди хотіли порушувати цю тему з огляду на її дискусійність та неоднозначне ставлення з боку старшого покоління українців. Остання категорія, як відомо, є найбільш дисциплінованим електоратом, який відвідує виборчі дільниці, щоб справно виконати свій громадянський обов’язок.
Саме на найнижчому рівні самоврядування й мала б втрутитися не лише держава, але й громадянське суспільство, історики, науковці та журналісти. Втім, попри високий градус дискусії в суспільстві, в деяких регіонах процес декомунізації завершився саме завдяки втручанню держави, а не через усвідомлення самими громадянами.
Остаточно завершено…
Крапку в процесі декомунізації поставила Верховна Рада в травні цього року. Парламент ухвалив три постанови про перейменування комуністичних назв населених пунктів у рамках декомунізації, в результаті чого нові назви отримали майже 300 міст, сіл, селищ та районів. Більшість із них – села, але також було перейменовані 9 районів і 7 великих міст: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Артемівськ, Ульянівка, Комсомольськ, Кузнецовськ та Цюрупинськ.
Комунізм чи націоналізм: яка ідеологія найбільше дошкуляє українцям?Соціологи визначили, що більшість населення України не підтримує зміну радянських топонімів, але заборону комуністичної ідеології підтримують 48 відсотків опитаних.
Фактично останнім великим містом й обласним центром, який вперто не хотів здаватися на шляху до декомунізації, став Кіровоград. Верховна Рада лише 14 липня окремою постановою проголосувала за рішення перейменувати місто на Кропивницький. Самі мешканці населеного пункту й досі неоднозначно ставляться до такої назви, а деякі активісти не полишають надій перейменувати місто на новий лад.
Багато дискусій викликають і неоднозначні рішення місцевих органів влади щодо перейменувань вулиць. Особливо, коли йдеться про історичні постаті, ставлення до яких у різних регіонах різне, а між громадянами викликають гострі дискусії й суперечки. Наприклад, ідеться про перейменування столичного Московського проспекту на проспект імені Степана Бандери. В столиці досі залишаються кілька назв вулиць та об’єктів, які начебто жодного зв’язку саме з процесом декомунізації не мають, проте топонімічно чи ойконімічно пов’язані з Росією. Враховуючи, що нині відносини України та РФ фактично перебувають у стані неоголошеної війни, частина громадян рішуче налаштовані та наполягають на змінах у назвах вулиць чи об’єктів, які так чи інакше нагадують про ворога України №1. Інша частина громадян наполягають, що Україну як державу хоче знищити нинішня російська верхівка, тоді як із самими росіянами в майбутньому доведеться якось співіснувати.
Так чи інакше, саме третій етап декомунізації – перейменування вулиць – найбільш неоднозначно був сприйнятий самими українцями. Щоправда, лише частина громадян готові відстоювати свою точку зору в судах щодо тих чи інших суперечливих моментів у процесі декомунізації.
Житомирський прецедент
Цікавий прецедент стався в Житомирі. На початку 2016 року єдиним розпорядженням міського голови була перейменована низка вулиць міста. До списку потрапила й вулиця Малікова (партійний діяч СРСР, один з організаторів партизанського руху на території Житомирщини в 1942–1944 роках, 1-й секретар Житомирського підпільного обкому КП(б)У), яку перейменували на Сурину Гору.
Порошенко: завершення декомунізації – питання національної безпекиПрезидент Петро Порошенко наголосив на важливості завершення процесу декомунізації в Україні.
Таке рішення прийшлося не до душі мешканцям мікрорайону, й після численних звернень мешканців і депутата міськради від цієї громади окремим розпорядження міського голови від 19 квітня №303 вулиці повернули стару назву. Ситуація цікава тим, що це рішення мер міста ухвалив небезпідставно: місцевому депутату вдалося отримати лист-роз’яснення від Інституту національної пам’яті, в якому йдеться про те, що постать Степана Малікова не підпадає під закон про декомунізацію. Справді, аналізуючи документ «Список осіб, які підпадають під закон про декомунізацію», що розміщений на сайті Інституту національної пам’яті й включає перелік із 520 осіб, прізвища Малікова в ньому не знаходимо.
Наразі низка громадян звернулися до суду, щоб скасувати розпорядження міського голови про повернення назви вулиці на честь радянського партизана, однак уже зрозуміло, що дискусія з проводу перейменування вулиці, з огляду на резонанс цього питання в Житомирі, триватиме й після рішення суду. Адже частина мешканців, хоча і не бажають повернення старої назви вулиці, втім, не бажають жити й на вулиці Сурина Гора, яка є історичною для цієї місцевості. Водночас категоричні противники повернення назви Малікова вказують на те, що якщо залишити в силі розпорядження міського голови, то це створить небезпечний прецедент для інших населених пунктів. Особливо якщо йтиметься про постаті з радянського минулого, яких просто немає в списку закону про декомунізацію.
Рецидиви «homo sovіeticus»?
Цікавими є деякі застереження Венеціанської комісії. Експертно оцінюючи закон «Про засудження комуністичного та нацистського режимів», вона загалом визнала право України запроваджувати подібні заборони, втім, вказала на низку недоліків документу, які суттєво обмежують права та свободи українських громадян. «Венеціанська комісія визнає право України забороняти або навіть криміналізувати використання окремих символів та пропаганди тоталітарних режимів. Таке законодавство не є унікальним для країн, що належать до Ради Європи», – йдеться в пояснювальній частині до висновку комісії. Занепокоєння експертів ВК викликали нечіткість норм закону й занадто широка сфера застосування покарання, яке не є пропорційним встановленим цілям закону.
«Кіровоград живий»: як українці відреагували на перейменування чергового обласного центруКористувачі соцмереж прокоментували перейменування Кіровограда на Кропивницький в рамках декомунізації.
Наприклад, законом заборонено демонструвати й поширювати картинки з цитатами чи висловлюваннями радянських діячів. Крім того, занадто розпливчастим є словосполучення «пропаганда тоталітарних символів»: сама ця норма передбачає суворе покарання, втім, тлумачити її можна аж занадто багатогранно. В разі політичної необхідності така стаття закону може стати потужною зброєю проти ідеологічних конкурентів. На думку експертів ВК, закон не має забороняти вільні академічні дослідження та свободу творчого вираження, а також стати інструментом цензури в ЗМІ в разі висвітлення будь-яких тем, пов’язаних із радянським періодом в історії України.
По суті, європейські експерти застерігають усіх нас від того, щоб сам процес декомунізації не призвів до супутніх політичних наслідків, у тому числі й так званого процесу «полювання на відьом», який може бути використаний певними політичними силами для посилення власних рейтингів.
Крім того, варто звернути увагу й на інший бік сутності процесу декомунізації, а саме – переосмислення власної історії. Йдеться не просто про зміну ідеологічних символів колишньої тоталітарної держави, але й про наповнення новим змістом тих змін, які відбуваються в суспільстві зараз. На жаль, викорінення «совка» в головах більшості українських громадян – процес тривалий. Він потребує створення окремої системи заміщення. Одна лише зміна назв і символів радянської доби не призведе до якісних змін у житті кожного українця.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ
та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»