В українському суспільстві знову пожвавилася дискусія щодо необхідності ледь не негайної легалізації вогнепальної зброї. Як не дивно, легковажно реанімували цю небезпечну тему окремі народні депутати після того, як їхній колега, голова комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони Сергій Пашинський за нез’ясованих до кінця обставин підстрелив випадкову людину.
Втім, дискусія ця не така вже й нова.
У парламенті свого часу були навіть зареєстровані кілька законопроектів, присвячених цій тематиці, а окремі народні обранці вже встигли пообіцяти своїм виборцям вирішити позитивно це питання. Проте ця тематика залишалася на маргінесі уваги законодавців.
Інцидент із депутатським «вогнестрілом»: Геращенко заступився за ПашинськогоАнтон Геращенко впевнений, що дії його однопартійця Сергія Пашинського в інциденті, що стався напередодні Нового року, є самообороною.
Принаймні так було до згаданого вище кривавого інциденту, що стався між слугою народу, озброєним не лише депутатською недоторканністю, але й бойовою зброєю, та громадянином, озброєним хіба що пляшкою з-під чогось та нормою Конституції, про те, що «людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Зрозуміло, що бойова, вогнепальна зброя без проблем перемогла пляшку з-під чогось. А тепер, уже в процесі розслідування інциденту, ще й депутатська недоторканність може легко перемогти норму Конституції України, яка визнає всіх громадян рівними перед законом.
Так уже повелося, що в демократичній, правовій українській державі навіть після Революції Гідності та кількох років «життя по-новому» чомусь збереглися орвелівські тварини, які «рівніші за інших».
Але це тема для іншої дискусії. Наразі ж не виключено, що зовсім скоро в парламенті почнуться суперечки щодо доцільності чи недоцільності легалізації вогнепальної зброї, а точніше – розширення переліку тих її видів, які можуть перебувати у власності цивільних осіб (насправді, й сьогодні окремі види вогнепальної зброї, наприклад, мисливську чи спортивну, громадяни України можуть мати цілком легально).
Словом, зовсім скоро з вуст як депутатів, посадовців, експертів, активістів, так і «пересічних громадян» будуть лунати аргументи pro et contra, проводитись історичні паралелі, наводитися статистичні дані й результати соціологічних опитувань. Пречудова буде дискусія: емоційна, красномовна, а головне – беззмістовна та малопродуктивна. Власне, як і більшість інших аналогічних «пропагандистських» дискусій, які точаться навколо явищ похідних за своєю природою, без розуміння причин виникнення цих явищ.
Отже, замість того, щоб долучатися до суперечки щодо доцільності чи недоцільності «легалізації вогнепальної зброї», своєчасності чи несвоєчасності такого кроку, краще поміркувати над тим, а чому взагалі ця дискусія стала настільки актуальною. Чому в Україні, принаймні в певної, причому доволі значної, частини громадян, виникло палке бажання мати не лише мисливську, спортивну, газову чи травматичну зброю, але й, як мінімум, бойову стрілецьку?
Відповідь на це питання насправді доволі проста, очевидна й стара як світ: відтоді як людиноподібна мавпа взяла до рук кийка, зброя використовувалася лише для двох речей – для нападу та для захисту. З того часу мало що змінилося: сьогодні мавпоподібні люди, так само, як їхні людиноподібні предки, потребують зброї або для того, щоб нападати, або для того, щоб захищатися.
Патологічні випадки, коли окремі самці прагнуть компенсувати довжиною ствола в кобурі розміри «ствола» в штанях, залишимо осторонь, бо цю потребу ясновельможних панів задовольняє міністр внутрішніх справ, роздаючи іменну, наградну зброю за «особисту доблесть» та якісь там «вагомі внески». В сенсі внески в розбудову держави, а не в партійну чи особисту «касу», як подейкують скептики, які сумніваються в тому, що біля 100 народних депутатів, нагороджених особистою зброєю, насправді мають «особливі заслуги в захисті конституційних прав і свобод людини і громадянина» та демонструють «зразкове виконання службового та громадянського обов’язку». Ну то таке.
Так ось, ті, хто прагне зброї, щоб нападати, навряд чи переймаються ступенем її легальності, оскільки жоден розбійник чи терорист не піде на діло з легальним, зареєстрованим стволом. Психічно неврівноважених, які час від часу «пострілюють» у школах, на вулицях та гей-клубах, це, звісно, не стосується, але вони чинять настільки мізерну кількість злочинів, що ними, попри величезний розголос в інформаційному полі, можна знехтувати.
Шантаж, насильство та манія величі. Найбезглуздіші обіцянки українських політиківЧого тільки не обіцяли вітчизняні політики протягом цього року: і закатувати «тушок» в асфальт, і перестати матюкатися в соцмережах і навіть зменшити смертність від серцево-судинних захворювань.
Отже, легальної зброї потребують передусім ті, хто розглядає її як засіб для захисту. І ось тут постає найголовніше питання: від кого і від чого збираються захищатися ті, хто хоче мати бойову зброю? Відповіді є лише три. По-перше, від кримінальних елементів (включаючи терористів); по-друге, від іноземних агресорів; по-третє, від несправедливих дій власної держави.
І весь жах ситуації полягає в тому, що в цивілізованих сучасних суспільствах усі три зазначені вище функції виконує держава, точніше, уповноважені на це інститути – правоохоронні органи та спецслужби, збройні сили, судова система. Отже, насправді, за бажанням українців мати у власному розпорядженні бойову зброю криється банальна зневіра у здатності держави та її органів належним чином виконувати свої безпосередні функції та гарантувати громадянам захист і відчуття безпеки.
Парадокс у тому, що насправді легалізація зброї не вирішить жодної із згаданих вище проблем. Кримінальні елементи без особливих проблем у разі необхідності будуть «мочити» озброєних «лохів» і «терпил»; терористи чавитимуть вантажівками громадян на святкових майданах, бо ніхто з останніх не здогадається взяти із собою на різдвяний ярмарок дробовика; збіговисько озброєних стрілецькою зброєю громадян ніколи не спроможеться дати дієвий опір регулярній, боєздатній армії (стверджувати протилежне можуть хіба що жертви російської пропаганди, яка вперто намагається переконати всіх у тому, що в ОРДЛО ЗСУ воює проти шахтарів та сталеварів); наявність зброї не врятує мешканців від виселення за рішенням суду з «аварійного будинку», а озброєні активісти не зупинять незаконної забудови, бо «тітушки» виявляться краще і озброєними, і підготовленими, і вмотивованими. Така вже «се ля ві», малята, як кажуть французи та дід Панас.
Більш-менш ефективно вирішити ці проблеми може лише держава. І за ступенем того, як держава почне ефективніше виконувати свої функції, кількість охочих мати зброю лишатиметься сталою хіба що серед «альфа-самців», які через певні психічні відхилення та комплекси, здобуті в пубертатному періоді, волітимуть підкреслювати свою маскулінність не лише депутатським значком чи урядовою ксивою, але й довжиною ствола. Всім іншим варто міркувати не над тим, як перебрати на себе функції державних органів, що в цивілізованих суспільствах повинні мати монополію на легальне та легітимне використання насильства у випадках та межах, встановлених законами, а й над тим, як змусити державні органи ефективно виконувати свої безпосередні функції.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»