Останні два роки в Україні можна охарактеризувати як еру безпрецедентних кроків у напрямку боротьби із корупцією. Були створені ціла низка антикорупційних правоохоронних органів, які мали б не тільки боротися із корупційними виявами на найвищому рівні, а й заздалегідь попереджувати будь-яку спробу високопоставленого чиновника вчинити неправомірні дії.
Влада на чолі із Президентом Петром Порошенком на перший погляд усіляко підтримала та надала широкі можливості для безкомпромісної боротьби із корупцією. Антикорупційний рух став модним трендом у політичних протистояннях. Ідея побороти корупційні метастази стала настільки популярною серед українців, що у окремих політиків виникла спокуса створити окремі партійні рухи на основі очікувань громадян.
Однак надії не виправдалися. На заваді стали нереформовані суди, «недолюстрована» чиновницька каста, в якій, на перший погляд, кожен сам за себе, однак водночас поважає «корпоративну» корупційну культуру. Затримані корупціонери минулих років зуміли безкарно втекти за кордон із награбованим. А нові персонажі антикорупційних розслідувань вдало «викручуються» із найбільш несподіваних та, здавалося б, безперспективних ситуацій.
Бізнес не для слабкодухих
Пошук корупціонерів в Україні перетворився на такий собі багатосерійний пригодницький бойовик, щоправда наприкінці сюжету, як правило, виграють «погані хлопці». Корупція стала мало не найбільш привабливим «бізнесом», задля якого можна пожертвувати здоров’ям, статусом та найближчим оточенням. Ризик себе виправдовує: про це свідчать багатомільйонні статки, які задекларували високопоставлені чиновники, судді та народні депутати. Втім, як то кажуть, подібний рід занять – не для слабкодухих.
До суду не доходять 68% антикорупційних справ – ХолодницькийКерівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький розповів, що до суду не доходять 68% антикорупційних справ.
Через відсутність досвіду, бездіяльність, брак часу чи професіоналізму вдало уникають покарань колишні топ-чиновники та політики часів президентства Віктора Януковича. Вони переховуються за кордоном, їхні активи, подекуди, вже стають законною власністю через невміння чи небажання довести їх корупційне походження. Нещодавно Рада Європейського Союзу вже втретє продовжила заморожування активів 15 колишніх українських можновладних чиновників і осіб з оточення екс-президента Віктора Януковича до 6 березня 2018 року. При цьому, низці чиновників вже вдалося «покинути» цей список. Наприклад, зі списку осіб, що підпадають під дію обмежувальних заходів, був виключений екс-депутат від Партії регіонів Юрій Іванющенко.
Екс-чиновникам навіть вдається довести у європейських судах неправомірність оголошених проти них санкцій. Так, ще минулого року колишній прем'єр-міністр Микола Азаров, його син Олексій, екс-депутат Верховної Ради Сергій Клюєв, колишній міністр енергетики та вугільної промисловості Едуард Ставицький та колишній перший віце-прем'єр-міністр Сергій Арбузов виграли відповідну справу в суді Європейського Союзу. Так, у 2016-му суд скасував заморожування активів у період з 6 березня 2014 року по 5 березня 2015 року, щоправда, залишивши ці активи під арештом.
Самого президента-утікача Віктора Януковича в ГПУ пообіцяли судити заочно і вже передали справу до суду. Його звинувачують у державній зраді, а справи проти його колишніх соратників за аналогічними звинуваченнями генпрокурор Юрій Луценко пообіцяв передати до суду до кінця цього року. До слова, очільник ГПУ вже провалив строки власних обіцянок щодо «гаманця Сім’ї», бізнесмена Сергія Курченка, екс-міністра доходів і зборів Олександра Клименка, без прогресу залишається справа екс-очільника фракції Партії регіонів у попередньому парламенті Олександра Єфемова, якого також звинувачують у держзраді та пособництві сепаратистським рухам.
Що казати про минулих чиновників та нардепів, якщо вже за останні 2 країна стала свідком надпотужних корупційних скандалів, в результаті яких високопосадовцям досі вдається уникнути покарання. При чому, у корупційних оборудках, в тій чи іншій мірі, брали участь мало не кожен політик – чи то зі «старої гвардії», чи то з нової генерації. Варто згадати про неоднозначну справу із набуттям елітної нерухомості в центрі столиці нардепа Сергія Лещенка, про скандал із затриманням нардепа від «РПЛ» Ігоря Мосійчука. Про показовий випадок із втечею нардепа Олександра Онищенка, про «забуту» справу екс-заступника губернатора Дніпропетровщини Геннадія Корбана. І навіть про очевидну безперспективність та штучне гальмування із розглядом справи зі стріляниною з нагородної зброї нардепа від «Народного фронту» Сергія Пашинського.
Ті ж самі демони
Попри те, що в новостворених антикорупційних органах із завзяттям взялися за не чистих на руку чиновників, нардепів та суддів, результати їхньої роботи не вражають. Навпаки: все більше українських громадян відчувають розчарування у самій ідеї ефективної боротьби із корупцією на даному етапі. Так, за підсумками роботи НАБУ та САП у 2015-2016 роках так і не була доведена провина жодного з корупціонера. А значить – високопоставлені крадії та хабарники досі так і не понесли покарання.
Чи сприяють політики роботі НАБУ: огляд обіцянок«Слово і Діло» підготувало огляд обіцянок українських політиків щодо функціонування та роботи Антикорупційного бюро.
І це при тому, що у бюджеті на 2017-й рік передбачене суттєве збільшення фінансування усіх антикорупційних органів. Складається враження, що суспільство сплановано готують до масштабної #зради провальній роботі у боротьбі із корупцією, винних в якій визначать саме очільників антикорупційних відомств.
Подібні припущення небезпідставні: варто згадати непросту історію зі спробою призначити лояльного до влади аудитора НАБУ від Верховної Ради. Загалом, спроби контролювати нові антикорупційні правоохоронні органи не припинялися ні на мить. Як альтернативу діяльності новостворених структур влада намагається протиставити роботу ГПУ під керівництвом Юрія Луценка. Щоправда, окрім гучних піар-затримань, ефективність діяльності Генпрокуратури також викликає чимало запитань.
Заряд оптимізму?
Світлом у кінці тунелю могло би стати створення спеціального Вищого антикорупційного суду. Дана інституція має бути створена у відповідності до судової реформи, реалізовувати яку реально розпочали всередині 2016 року. Даний суд мав би розглядати усі справи НАБУ щодо високопосадовців, проти яких є докази у корупційних злочинах. Таким чином, є надіє, що оновлений суд зможе закінчити почате детективами та визначити вину та справжню міру покарання корупційним топ-чиновникам.
Два Майдани – один результатВиконання присвячених Євромайдану обіцянок нинішніх представників влади очима Максима Кречетова.
Зокрема, прийнятий закон «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року передбачає утворення у системі судоустрою Вищого антикорупційного суду протягом дванадцяти місяців з дня набрання чинності окремим законом, який визначить спеціальні вимоги до суддів антикорупційного суду. Поки що парламент так і не спромігся визначити на законодавчому рівні порядок відбору суддів, а також повноваження цього суду згідно Кримінального процесуального кодексу.
Та система чинить суттєвий спротив. Так, на своєму засіданні 9 березня Вища рада правосуддя затвердила консультативний висновок, в якому вважає проект закону України «Про антикорупційні суди» неконституційним, а його ухвалення парламентом – недоцільним.
Та навіть після створення подібної судової інстанції повноцінний ефект від діяльності антикорупційних правоохоронних органів українці відчують не одразу. До слова, подібні побоювання зі строками у боротьбі з корупцією розділяють і чиновники в ЄС. Так, в одному зі своїх інтерв’ю таку пересторогу висловила представник Єврокомісії, заступник гендиректора директорату NEAR Катаріна Матернова. «Це звичайна ситуація з новими органами – їх повноцінний запуск вимагає більше часу, ніж здається. По-друге, він не зможе негайно творити дива. Треба бути реалістами: потрібні роки, щоб він запрацював на повну силу», - зазначила чиновник.
Звісно, потреби у створенні окремого антикорупційного суду в Україні б не виникло, аби сама судова система не була так сильно просякнута корупцією на усіх рівнях. Фактично, мова йде про окрему касту «довірених суддів», які таки зможуть встановити справедливість не на догоду власним інтересам, а за покликанням та громадянським обов’язком. Щоправда, із кожним днем надія на реалізацію подібного сценарію поступово згасає.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»