– А ти розумієш, що зараз відбувається? Я зараз відкрию своїм ключем свої двері до свого будинку. А завтра піду до сільради, оформлю прописку і порву довідку переселенця. Я буду як всі. Розумієш? Як всі. Просто людина, що живе в своїй країні...
...Тані дуже пощастило. Добрі люди допомогли їй купити скромний будиночок у селі, куди вона переїхала з трьома дітьми, два роки промикавшись по чужих кутках. Насправді, це «пощастило» хоч трохи врівноважило кілька років суцільної чорної смуги. Незадовго до початку війни Таня нарешті побудувала будинок у Красному Лучі та збиралася з пологового будинку переїжджати до нього. Молодший син народився з синдромом Дауна. Тому прямо з пологового будинку Таня вийшла мамою-одиначкою, бо тато Микитки категорично заявив, що «це» точно не його, тому далі – самі, без мене.
А потім була війна. Будинок так і залишився стояти необжитий, нікому більше не потрібний, а Таня з дітьми переїхала до Києва. Точніше, в Києві кілька разів штопали сердечко Микиті, а жили вони то в одному, то в іншому селі. Щоразу, варто їм було трохи обжитися й посадити город, у господарів змінювалися плани й вони знову переїжджали в наступну руїну. До тих пір, поки дівчина на ім'я Соня не сказала, що так далі тривати не може й не зібрала грошей для купівлі будинку. З цього моменту Таня з дітьми не просто отримали дах над головою, який ніхто не відбере, вони ще й вирвалися з віртуального «гетто», в яке їх загнало держава.
Міграція з окупованих територій: як змінилася кількість переселенців у регіонах з початку рокуМайже 1,6 мільйона людей залишили свої домівки через російську окупацію Криму та війну на сході України.
Теоретично «довідка переселенця» дає людям, які втекли від війни вглиб країни, деякі виплати і пільги. На практиці – зв'язує по руках і ногах, позбавляючи багатьох конституційних прав. Мало того, ніхто не питає у людини з донецькою або луганською пропискою, чи хоче він оформляти статус переселенця. Просто без цього милого папірця, але з відповідною пропискою в паспорті, людина не зможе лягти до лікарні, відкрити рахунок у банку, влаштувати дитину до дитячого садка. Їй ця довідка належна за замовчуванням. А разом з нею на додачу – ряд обмежень.
Наприклад, при оформленні соціальних виплат вона не може самостійно вибрати банк. Нікому не цікава її думка. Вибір за неї вже зробили – Ощад і жодних варіантів.
При переїзді з місця на місце, навіть всередині міста з одного району до іншого, їй доведеться повідомляти про це соціальні служби, переоформляти всі виплати і чекати чергову перевірку. Перевірки проводяться для того, щоб переконатися, що вона насправді живе за вказаною адресою, а не просто числиться. Відбуваються вони з певною циклічністю. Але, як правило, несподівано. І якщо володар довідки мав нещастя поїхати у відпустку, лягти до лікарні, поїхати погостювати до друзів, опинитись у відрядженні – виплат його позбавлять. Ні, звичайно, потім він їх відновить, надавши відповідні документи... Через півроку приблизно.
Саме через ці обов'язкові перевірки багато господарів відмовляються здавати житло переселенцям. Кому потрібні комісії, що вламуються до тебе додому? Тим більше, що договорів про оренду здебільшого ніхто не укладає, а значить, прихід перевірки цілком може потягнути за собою ще й візит із податкової. Та й узагалі – кому потрібен квартирант, якого постійно перевіряють. Перевіряють – отже, неблагонадійний. Іншої логіки немає.
До кінця третього року війни держава так і не розробила хоч якоїсь більш-менш виразної стратегії з роботи з переселенцями. Якщо з врахуванням якось впоралися, хоча цифри офіційні відрізняються від тих, які наводять міжнародні організації, то що робити з цими врахованими, ніхто нормально пояснити не може. Немає виразної програми щодо житла. Немає розуміння про шляхи інтеграції людей у місцеві спільноти. Немає навіть чітко озвученої позиції: ми чекаємо повернення окупованих територій, або розуміємо, що люди застрягли тут надовго, якщо не сказати назавжди. Немає навіть механізму, що дозволяє отримати ділянку на кладовищі, якщо переселенець не дочекався закінчення війни й помер на мирній території. Тому що безкоштовне місце на кладовищі надається за місцем прописки. У Горлівці, наприклад. Ну, або в Луганську.
...Урна з прахом Володі рік простояла в київському крематорії. Його дружина Оля боялася її звідти забирати, не розуміючи де осяде з дітьми. Повертатися додому вона не планує, навіть якщо тут буде зовсім туго. Розуміння того, на що перетворився її рідний Донецьк, сильніше за страх невлаштованості життя з дітьми в чужому містечку й без чоловіка. Він боровся з онкологією до останнього. Йому було важливо перемогти рак для того, щоб узяти до рук зброю і повернутися відстоювати свій будинок. Дев'ять курсів хіміотерапії увігнали сім'ю в борги, але не врятували йому життя. На похоронах, крім дружини, що ледь тямила себе від горя, були трохи нетверезий батюшка і двоє волонтерів... За рік Оля обжилася на Західній Україні й поховала урну з прахом на маленькому сільському цвинтарі. У неї немає надії отримати житло від держави, але є професія і двоє дітей. Яких їй тепер самій ставити на ноги.
Втім, наявність потужного стимулу у вигляді дітей і нормальної професії все одно не дає гарантії того, що переселенцеві вдасться стати на ноги на новому місці. У Віри абсолютно чудова професія – вона організовує свята. Десь далеко, в замкненій квартирі в Луганську у неї залишилося кілька сотень костюмів, що тужать за своєю господинею. Виїхати до невеличкого міста вона не зможе – там немає попиту на її чарівні вміння. Квартиру в Києві вона не тягне. Тому що на руках у неї троє дітей і практично сліпа мати. І якщо на їжу і ліки вона заробляє спокійно, то орендоване житло їй поки не по кишені.
Живе вона в санаторії. Це одне з небагатьох місць компактного поселення, куди селили людей ще в 14-му році. Санаторій багато разів переходив із рук у руки, кожен новий власник стверджував, що він-то і є справжній господар. Рівно до приходу наступного. Зміна «власників» щоразу супроводжувалася силовими захопленнями. Стріляниною і викликом поліції. Іноді для різноманітності вимикають світло. Тоді жителі санаторію гріються біля буржуйок у холі й готують у дворі на вогнищі.
Треба віддати належне державі – її нездатність у перший рік війни поселити людей у компактні поселення й табори для переселенців, як не дивно, зіграла позитивну роль в їхньому житті. Ті, хто залишився один на один зі своїми проблемами, зубами вигризали своє місце під сонцем. Вони працювали на трьох роботах. Вони хапалися за будь-які можливості. Вони розуміли, що покластися їм нема на кого, крім самих себе і волонтерів. Вони з болем, кров'ю і потом влилися в нове життя. І якби не принизливі «довідки переселенців» з усіма бонусами, що додаються, вже нічим не відрізнялися б від провінціалів, що перебралися до нового міста в пошуках кращого життя.
Як змінилися виплати внутрішнім переселенцям за рік«Слово і Діло» підготувало інфографіку про те, які зміни відбулися у виплатах внутрішнім переселенцям в Україні в першому кварталі 2017 року.
Ті, кому «пощастило» в перші місяці оселитися в гуртожитках і санаторіях, а трохи пізніше – в модульних містечках, потрапили в замкнене коло, з якого вибратися досить складно. Такі проблеми є по всьому світу. У всіх таборах біженців. Люди за дуже короткий термін потрапляють у колективну співзалежність і втрачають здатність вичленувати своє «я». Особистість розмивається, перетворюючись із «я» на «ми», до того ж, густо забарвлене проблемами «ми». На першому етапі всі проблеми компактного поселення активно вирішуються ззовні. За воротами стоїть черга з гуманітарників і психологів, які годують, поять, лікують, одягають і прикрашають дозвілля. Компактне поселення – зручне місце для візитів ЗМІ, міжнародних делегацій і просто всіх, хто співчуває. Нікого не треба шукати – ось вони всі, в одному місці «тематично» зібрані. Приїжджай у будь-який зручний час – не помилишся.
Ось тільки перший етап інтересу й уваги зникає досить швидко. Але до моменту згасання інтересу люди вже встигають звикнути до того, що проблеми вирішуються виключно ззовні. Настає етап штучної інвалідизації. І навіть найсильнішій людині стає практично неможливо вирватися звідти. Навіть вкрай убоге існування стає звичним. І колектив починає невідворотно деградувати, за законом жанру скочуючись на рівень найслабшого. Це чимось нагадує закони тривалих переходів у зграї вовків, коли темп задає не найшвидший, а найповільніший.
Рівень життя в ОРДЛО й на неокупованій території: порівняння заробітків і цінЗарплати і пенсії в окупованих районах Донецької й Луганської областей суттєво нижчі, ніж на підконтрольній українському уряду території, а ціни – навпаки вищі.
Частина людей, не зумівши влаштувати своє життя тут, повернулася додому. За лінію розмежування. У відносно затихлі і села по той бік фронту. Чотири стіни й дах над головою – вагомий аргумент для тих, хто «просто живе». У рідному домі можна не помічати абсурдності «молодих республік» і спробувати жити ілюзією звичайного життя, формуючи вузьке коло спілкування.
Таку розкіш можуть дозволити собі далеко не всі. Багато з тих, хто вирішив повернутися, прямо потрапляють «на підвал» – за «зраду молодої республіки» і поповнюють і без того довгі списки цивільних полонених. Шансів потрапити до списків обміну у них практично немає. І залишається тільки сподіватися на те, що справа обмежиться кількома місяцями громадських робіт і відбитими нирками.
Війна триває вже три роки... Три роки долі людей, які мали нещастя народитися не в тій частині країни, ламаються й трощаться. Ми звикли до того, що вони є. Нас більше не лякають слова «біженці», «обстріли», «поранені». Та й слово «двохсоті» перестало різати слух. Що вже говорити про якихось там незнайомих нам людей. Ні держава, ні суспільство, вже й не пам'ятають особливо, що немає такого моноліту, як «переселенці». Є люди. З конкретними іменами. З конкретними долями. Що живуть наодинці зі своїми трагедіями. Такими маленькими на тлі великої війни. Майже непомітними...
Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»