Поки більшість українців у травневі вихідні традиційно займалися двома видами діяльності – відпочинком на природі та роботою на присадибних ділянках, деякі політичні сили вирішили нагадати про себе, скориставшись нагодою святкування Міжнародного дня солідарності трудящих. Звісно, основними ньюзмейкерами стали партії «лівого» спрямування, які в цей день намагаються нагадати своєму потенційному електорату про ідею захисту соціальних прав громадян, про таку очікувану справедливість та призабуту «рівність».
Проте як би не старалися партійні діячі, потужного розголосу їхні акції у день Першого травня серед не мали, і підтримки серед більшості українців не отримали. І це при тому, що самі ідеї соціального захисту, захисту прав найманих працівників, справедливих зарплат і пенсій – більш ніж затребувані у суспільстві. Чому ж у «нових лівих» не виходить мобілізувати електорат?
Ласий спадок забороненої КПУ
В усіх останніх соціологічних опитуваннях жодна з «лівих» політичних партій навіть не потрапляє в основну вибірку. Хоча їхні ідей вкрай популярні й використовуються партіями усіх спектрів, які мають потенційні шанси потрапити до наступного парламенту.
Електоральні настрої українців: кому з політиків віддають пальму першості соціологи«Слово і Діло» зібрало в єдиній інфографіці дані одразу кількох соціологічних інституцій, аби з’ясувати, на чиєму боці нині електоральні симпатії українців.
Так, згідно із опитуванням, яке проводили Фонд «Демократичні ініціативи» і Центр Разумкова ще наприкінці грудня 2016-го, кожна з таких ідей, як здійснення соціального захисту незабезпечених людей, обмеження впливів олігархів на владу і суспільство, відновлення промисловості, створення нових робочих місць, запровадження справедливих тарифів знаходила підтримку від 19,5 до 56,4% опитаних респондентів. Тобто, йдеться про значний шмат електорального пирога, який у разі необхідності можна було б мобілізувати вже на наступних строкових чи дострокових виборах до парламенту.
Звісно, після остаточної заборони КПУ у січні 2016-го, «ліві» ідеї нікуди не зникли і продовжують своє в програмах інших партій різного спрямування. Ба, більше: культивують ідеї соціальної справедливості навіть в уряді у той час, коли в державі начебто мали б «затягнути паски» й займатися реформами, а не популізмом. Так, досить неоднозначними, за оцінками економістів, можна вважати кроки Кабміну щодо підняття рівня мінімальної заробітної плати й перерахунок пенсій у бік їхнього збільшення.
Що й говорити: електоральну пам’ять суспільства не можна стерти лише за кілька років. Так, влітку 2014-го року, коли КПУ ще вносили у соціологічні опитування, партія набирала 3,9% підтримки виборців. До подій Революції Гідності комуністи мали неабияку підтримку у суспільстві. Партія була представлена у кожному парламенті, починаючи з 1993 року. У 1998 році за неї віддали свій голос майже 25% виборців (більше 6,5 мільйонів голосів); у 2002-му – майже 20% (5 мільйонів 178 тисяч голосів); в 2006-му – 3,66%,(929,591 виборців); на дострокових виборах у 2007 році КПУ вдалося дещо покращити результат до 5,39% (1,2 мільйони голосів). У 2012 році за практичної відсутності ідеологічних конкурентів у «лівому» спектрі та за умов співпраці із тодішньою партією влади, партійний список КПУ отримав 13,18%. Тобто за 2 роки до революційних подій за комуністів проголосували близько 2,6 мільйонів виборців.
Навіть припустивши, що більшість з цього електорату наразі знаходиться на тимчасово окупованих територіях Донбасу та анексованого Криму, за підрахунками експертів, навіть зараз потенційних прихильників забороненої КПУ в Україні нараховується від 1 до 1,5 мільйонів громадян виборчого віку. Цього цілком достатньо, аби здолати 5% виборчий бар’єр та потрапити у нову Верховну Раду.
Імітація наліво
Та не все так просто. На колишній ниві комуністичних цінностей та ідеалів наразі пасеться не одна партія, а з десяток політичних проектів. Три партії, які активно використовують в своїй роботі риторику та ідеї «лівих» – «Батьківщина», «Радикальна партія Олега Ляшка» та «Опозиційний блок» - мають свої фракції в парламенті.
Трудові відносини в Україні: права й обов'язки працівників і роботодавцівУ зв'язку з можливим майбутнім ухваленням Верховною Радою нової редакції Трудового кодексу, «Слово і Діло» вирішило показати, як регулюватимуться в Україні відносини між працівниками і роботодавцями.
Не гребують ідеями соціальної справедливості й визначальної ролі держави у формуванні економічної політики й у партіях «правого» спектру. Наприклад, у програмних цілях під час нещодавньої акції щодо об’єднання зусиль трьох партій - ВО «Свобода», «Національний корпус» («Азов») і «Правий сектор» йдеться про цілком «ліві» ідеї. Це і ліквідація олігархічного ладу, і повернення в державну власність надр, стратегічних об'єктів та підприємств, і ліквідація приватних монополій, припинення виведення капіталів в офшори, і забезпечення трудових прав українців і створення умов для дієвого профспілкового руху.
Тож партіям, які цього року вирішили підтримати гучними акціями Міжнародний день солідарності трудящих, мало чим могли здивувати пересічних українців. Гасла ті ж самі. А от головною «фішкою» організаторів мітингів стала імітація під традиційну червону символіку партійних кольорів комуністів. І партія «Соціалісти» під головуванням екс-регіонала Леоніда Кожари, і «Соціал-демократична партія» нардепа Сергія Капліна (який оголосив про вихід зі складу діючої коаліції лише в лютому цього року, втім залишаться у фракції «БПП»), і «Союз лівих сил» під керівництвом Василя Волги використали у своїй символіці та риториці колишню атрибутику та програмні цілі комуністів. Однак загалом змогли зібрати під своїми прапорами всього кілька тисяч прихильників в столиці та обласних центрах, де проходили подібні акції.
Звісно, головна медійна частина подібних акцій – провокації з боку ідеологічних суперників. Перш за все, йдеться про партії «правого» спрямування, які зазвичай намагають завадити урочистій ході «ліваків». В столиці цього року обійшлося без сутичок, тоді як в кількох обласних центрах – Дніпрі, Харкові, Вінниці, Херсоні та Житомирі не обійшлося без силового протистояння. Цікаво, що серед житомирських мітингарів за «ліві» ідеї та пошук справедливості журналісти помітили й екс-очільника забороненої КПУ Петра Симоненка.
Примарні перспективи
Отже, маємо суспільний запит, сприятливу ситуацію та достатнє електоральне підґрунтя для виникнення нового потужного «лівого» руху. В чому ж тоді полягає феномен відсутності такої політсили на партійному обрії з-поміж більше, ніж 350 зареєстрованих партій?
Державне фінансування партій: хто скільки отримав«Слово і Діло» підготувало інфографіку про кошти, які були виділені з держбюджету на забезпечення діяльності політичних сил.
Для цього варто проаналізувати діяльність КПУ в період з 2010 по 2014 рік. Саме в ці роки лідер комуністів був чи не єдиним відданим союзником Партії регіонів в парламентів, а сама КПУ не знала проблем із фінансуванням та медійною присутністю. Окрім впізнаваного лідера та бренду, КПУ мала розгалужену систему осередків по всій Україні. Наразі жодна із партій «нових лівих» не має такого ресурсу.
Не менш важливою перепоною для становлення нових «лівих» партій є їхня прихильність до ідей так званого «русского мира». Якщо раніше комуністам було достатньо пообіцяти своїм виборцям усіляку «дружбу» із Росією, то зараз такі тези є неприйнятними для більшості громадян, а подібна риторика може бути сприйнята як протизаконна. Саме тому «ліві» дедалі частіше привертають до себе увагу ідеями необхідності встановлення миру в Донбасі шляхом проведення всеукраїнського референдуму щодо встановлення нейтрального статусу України. Тобто, якщо про відверте зближення з Росією говорити наразі не популярно, то, принаймні, мобілізувати противників вступу до НАТО їм гіпотетично може вдатися.
Експлуатація «лівих» ідей собі на догоду – ще одна суттєва проблема партійного руху в Україні, який в політичній боротьбі використовує лише бренди, а не керується чіткими ідеологічними постулатами. Саме тому, без суттєвих фінансових вливань та медійної підтримки отримати місця «новим лівим» на найближчих виборах не вдасться. Хіба що це буде черговий політтехнологічний проект, створений під вибори для відтягування голосів від ймовірних суперників. Але це вже зовсім інша історія.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»