Десь на початку ХVII століття, коли українська шляхта масово покатоличувалася, один з українських шляхтичів резонно відповів на закид про зраду батьківській православній вірі: «Так, мої предки справді якийсь час були православними... Правда, до того вони були ще й язичниками». Цинічно і раціонально.
Про те, що його предки тривалий час були не лише православними і язичниками, а ще й трипільцями, а до того, швидше за все, людиноподібними мавпами, шляхтич, звісно, не здогадувався. Перебуваючи у полоні історичних уявлень свого часу, він, у кращому разі, міг простежити свій родовід хіба що до трьох братів – Чеха, Лєха й Руса, а вже від них, через сарматів, далі аж до сина Ноя – Яфета.
Про національну ідентичність і про те, яке значення відіграє історична пам'ять у процесі націотворення, наш далекий предок, зрозуміло, також нічого не знав, тому так злегковажив вірою предків.
Кажу «наш предок», бо всі ж ми походимо, безумовно, із шляхетних, щонайменше козацьких родів. Судячи з усього, кріпаком «на Вкраїні милій» був хіба що Великий Кобзар. Звісно, наші предки завжди воювали за вільну, соборну, незалежну Україну; серед наших предків не було і не могло бути перевертнів, комуністів, чекістів, поліцаїв, всіляких колаборантів, стукачів, «сексотів» та всілякої іншої наволочі. А якщо й були, то їхні нащадки, звісно, тепер під прапорами Л/ДНР воюють проти України або з георгіївськими стрічками беруть участь у «путінській акції» «безсмертний полк»... Уууу, гебня!
Переконливо, а головне – зручно.
Хроніка зіткнень у великих містах України 9 травняУ 72-ту річницю Дня перемоги над нацизмом в Україні 9 травня традиційно не обійшлося без сутичок і бійок між представниками протилежних політичних таборів: «Слово і Діло» підготувало інфографіку про зіткнення в великих містах нашої країни.
Таке враження, що всі зазначені категорії громадян на теренах України просто не розмножувалися, наче змії у неволі. До речі, може саме гадюк, які відмовляються їсти та спарюватися у неволі, і варто зробити символом нескореності? На відміну від усіляких левів, тигрів, ведмедів, яких у неволі навіть на велосипеді кататися можна навчити. Так само, як «нащадків» бійців УПА навчили вступати у піонери, ставати членами КПРС, робити кар’єру у Москві, їздити на заробітки до Сургуту або збирати полуницю на городах нащадків Армії Крайової. А «завезених» мешканців Наддніпрянської та Південно-Східної України, у яких, на думку міністра культури Нищука, взагалі «нема генетики», можна навчити і не такі коники викидати. Як каже народна мудрість: «Єслі зайца долго біть – спічкі будєт зажигать».
Хай там як, але всім тим, хто претендує на істинне знання справжньої історії, варто зважати на слова Ернеста Ренана, який стверджував: «Забута історія, або, краще сказати, історична помилка є одним із чинників творення нації». Розвинувши цю тезу, хтось із гострословів заявив: «Нація – це сукупність людей, об'єднаних хибним уявленням про минуле і ненавистю до сусідів».
Словом, історична пам'ять має величезне значення для становлення націй. Причому не варто плутати історію як науку, яка намагається, використовуючи певні методи, з'ясувати більш-менш достовірно, що ж все-таки відбувалося у минулому, з історичною пам'яттю – уявленням людей про те, що відбувалося у минулому, сформованому переважно стихійно з белетристики, кінематографа, сімейних оповідань і навіть вуличного фольклору. Безумовно, історична пам’ять формується не без впливу історії як науки, втім, далеко не визначається і тим більше не зводиться до неї: те, що спільнота «пам’ятає» про своє минуле, зовсім не тотожне тому, що у тому минулому відбувалося. А про інтерпретації минулого годі й казати.
Утім, проблема не в тому, що історична пам’ять і історія – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці; і навіть не в тому, що важливим чинником націєтворення є «забута історія та історична помилка». Проблема в тому, що історична пам’ять може бути як потужним чинником об’єднання, так і не менш потужним чинником конфронтації.
Особливо гостро ця проблема стоїть у суспільствах, які не так давно переживали чи переживають гострі внутрішні протистояння та/або намагаються позбутися колоніальної спадщини, а отже, складаються із соціальних груп, які, маючи одну історію, тим не менше, мають відмінну історичну пам’ять. Ситуація ще більш ускладнюється, коли історична пам’ять використовується як внутрішніми, так і зовнішніми політичними силами для втілення у життя давнього принципу «розділяй і володарюй».
День пам'яті і примирення охоронятимуть 16 тисяч поліцейськихПравопорядок і громадську безпеку під час святкування Дня пам'яті і примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні будуть здійснювати близько 16 тисяч поліцейських по всій Україні.
Щоб не допустити руйнації спільноти через відмінності в історичній пам’яті, держави вимушені проводити історичну політику, під якою розуміють використання державою певних прийомів та інструментів, за допомогою яких влада намагається забезпечити у суспільстві, висловлюючись термінологією А. Грамші, гегемонії певних інтерпретацій минулого.
Зрозуміло, що сучасні демократичні, правові держави, на відміну від тоталітарних, не можуть собі дозволити розкіш використання для досягнення цієї цілі банального фізичного насилля чи ідеологічного терору. Більше того, треба усвідомлювати, що основною метою історичної політики є все-таки збереження цілісності спільноти, а не досягнення монополії на інтерпретацію історичних подій – хоча спокуса сфокусуватися на другому зазвичай дуже велика.
Словом, ефективність історичної політики вимірюється не тільки і не стільки тим, наскільки владі вдалося нав’язати суспільству певні інтерпретації минулого, скільки тим, наскільки чинник відмінної, а подекуди конфронтаційної історичної пам’яті різних соціальних груп не загрожує цілісності спільноти. Часто йдеться навіть не про примирення конфронтаційних поглядів, а бодай про забезпечення їхнього мирного співіснування. Наприклад, у 2007 році парламент Іспанії, яка є однією з найбільш розділених націй у Європі, схвалив закон, відповідно до якого державі заборонено підтримувати ту чи іншу версію минулого – кожна група, сім’я чи особа має право на свою версію минулого, але жодна з цих версій не має монополії на історичну пам’ять. І це, між іншим, не заважає іспанцям мати один з найвищих серед європейців рівень національної гордості.
Під таким кутом зору історичну політику, яку втілює у життя Український інститут національної пам’яті, важко назвати ефективною. Попри те, що, безумовно, є величезна потреба деміфологізувати українську історію та позбутися облудних інтерпретацій, накинутих нам зовні і зручних для маскування імперських намірів колишньої метрополії, водночас треба усвідомлювати, що досягнути цієї мети шляхом адміністративного тиску навряд чи можливо. Тиск породжуватиме супротив. Спроби нав’язати адміністративними методами «правильну» версію історичної пам’яті всьому суспільству, на жаль, приречені на невдачу – для цього владі катастрофічно бракує не лише владних ресурсів, а передусім авторитету...
Кумедно виглядають і спроби наслідувати найгірші зразки радянського агітпрому з пласкими чорно-білими інтепретаціями: українці у складі Червоної армії не гвалтували німкень і не тероризували мирне населення - все це робили, звісно ж, москалі, а «наші» годували дітей кашею. Будь-які спроби звернути увагу на злочини «наших» викликають реакцію, нічим не відмінну від реакції росіян на згадки про хвилю насилля і ґвалту, яка прокотилася Німеччиною разом з військами Червоної армії.
У МВС озвучили загальну кількість затриманих і травмованих за 9 травняЗа порушення правопорядку 9 травня в Україні затримали 49 осіб, 11 осіб отримали травми під час зіткнень.
Все це демонструє залишки успадкованого від СРСР тоталітарного мислення: всі мусять крокувати в ногу, думати однаково, голосувати одностайно, хто не з нами, той проти нас!
Між тим, варто усвідомлювати, що у нинішніх умовах годі сподіватися на повернення до раю одностайності. Доведеться навчитися у пеклі плюралізму, змирившись із тим, що кожен має право на власні хибні погляди, зокрема, й на історію. І не лише історію. У крайньому разі, треба змиритися бодай з тим, що боротися за свою версію історичної пам’яті треба без використання фізичного насилля щодо опонентів.
З огляду на це дискусія про те, 8 чи 9 травня відзначати чи то День пам’яті та примирення, чи то День Перемоги і взагалі нагадує суперечку ліліпутів з твору Джонатана Свіфта щодо того, з якого кінця треба розбивати варені яйця. НЕ ВАРТА ВИЇДЕНОГО ЯЙЦЯ! Втім, як і у творі Свіфта, це стає причиною конфронтації і насилля...
Можливо час згадати слова Івана Лисяка-Рудницького: «Мабуть найскладнішою проблемою в майбутній еволюції української думки буде синтез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів. Брак такого синтезу був головною причиною падіння незалежної української держави у 1917 – 1921 роках […] А що може означати отой можливий синтез? Аж ніяк не зведення антагоністичних напрямів до єдиної загальної формули. Це радше процес взаємного зближення. Напрями, що колись протистояли один одному, тепер змушені будуть опанувати мистецтво конструктивного співробітництва».
Варто дослухатися поради нашого славного предка, звісно, якщо ми не хочемо повторити долю Ліліпутії і Блефуску, які забули слова свого пророка Люстрога: «Нехай кожен розбиває яйце з того боку, як йому зручно».
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»