«Є така професія – батьківщину захищати!». Ця фраза з відомого радянського фільму «Офіцери», попри всі зусилля пана В'ятровича декомунізувати Україну та вирвати українців з щупальц «російського світу», й досі не лише широко побутує у масах неосвічених «малоросійських креолів», але й активно використовується національно-свідомою, патріотично-налаштованою елітою.
Правда, у Незалежній Україні ця приказка непомітно трансформувалася і, набувши, так би мовити, національного колориту, осучаснилася, майже як пенсії військових пенсіонерів. Тож сьогодні разом із ортодоксальним радянським варіантом часто можна почути й питомо український аналог: «Є така професія – батьківщину любити». Майже як у класика, який палко закликав: «Любіть Україну». Втім, класик української, радянської літератури наврядчи закликав любити Україну на професійних засадах. Але сталося як сталося…
І якщо ми вже заговорили про професійну любов до батьківщини, думаю, нікого не треба переконувати у тому, що найбільше батьіківщину люблять, звісно, «державотворці» – «слуги народу», «батьки держави».
Суворо кажучи, лише вони і люблять її на професійних засадах. Нам простим смертним, змагатися з ними у своїй любові до батьківщини – зась. Чому? Бо ми холопи любимо батьківщниу як? Як аматори – себто «бєзвазмєздна». Натомість професіонали відрізняються від любителів як раз тим, що на відміну від останніх, отримують від того, чим займаються, не лише моральне задоволення, але й матеріальну винагороду.
Словом, «любов до батьківщини» зробили своєю професією представники «політичного класу». Причому одразу зарезервували цю професію за собою. Потрапити до кола цих технократів та професіоналів практично нереально.
Втім, соціальний прогрес не стоїть на місці. І якщо хтось пам'ятає з курсу політекономії, одним з критеріїв розвитку є міра розподілу праці, а відповідно й кількість професій.
Незалежна Україна хоч і втратила такі професії як, наприклад, інженер-авіконструктор чи фізик-ядерщик, тим не менше на своєму шляху до аграрної наддержави також «еволюціонує», тож розподіл праці поглиблюється, професії диференціюються.
І ось, нарешті, маємо підстави стверджувати «є така професія – любити тих, хто любить батьківщину».
Попри те, що окремі спроби любити тих, хто любить батьківщину зустрічалися й раніше, справжнім днем народження нової професії можна вважати 26 березеня, коли Юрій Бірюков пояснив нам сірим і вбогим, за що ми мусимо бути вдячними Президенту України Петру Порошенку.
Зі слів пана Бірюкова виявляється, ми мусимо бути вдячними Петру Олексійовичу за відсутність карток на продукти; за відсутність податку на відвідини ресторанів; за відсутність примусових робіт - словом за відсутність всього того, що наявне у країнах, які воюють.
Хм... виходить, що ми мусимо дякувати пану Порошенку за ВІДСУТНІСТЬ чогось. Аж повіяло Лао-цзи, який твердив, що глечик роблять із глини, але головне у ньому все-таки порожнеча - себто відсутність глини. Між іншим, Лао-цзи також був прихильником принципу «недіяння» «У-Вей», як мабуть і Бірюков, а отже, керуючись їхньою логікою, ми мусимо бути вдячними ще й за те, що «професійні патріоти» не зробили. А не зробили вони чимало.
Отже, нам є за що бути їм вдячними: чи то за відсутність наявності чи то за наявність відсутності. Якась даоська діалектика по-українськи виходить.
А якщо без жартів, то мусимо бути вдячними бодай за єдине відсутнє і незроблене – за відсутність у КК України статті за «дисидентство» або «думкозлочин».
Втім, скидається на те, що відсутнє незабаром може стати наявним. З огляду на пафос тих, чия професія «любити батьківщину» та «любити тих, хто любить батьківщину», незабаром професіонали можуть перейти від простої стигматизації своїх опонентів як зрадофілів до цілком прагматичного позиціювання всіх антагоністів, опонентів і критиків як ворогів народу і зрадників. Троцькистів чи бухарінців – то вже суто технічні деталі. Якщо на той момент в Україні ще лишаться лікарі, то можна буде і «справу лікарів» повторити.
Ось тоді професійні патріоти, підтримувані мовчанням (якщо не схваленням) «Великого декомунізатора та детоталізатора» В'ятровича перейдуть до практик тих часів, коли «если человек звучит гордо» (не тримає революційний крок; не вигукує правильні гасла; не розуміє всіх переваг «диктатури професійних патріотів»; не висловлює достаньо активно «одобрямс» діям влади; не демонструє революційної пильності та класової (ой, вибачте, національної) солідарності), «его уничтожают».
Словом, дякуйте! Поки не пізно. Як тим, для кого професія «батьківщину любити», так і тим, для кого професія «любити тих, хто любить батьківщину».
Дякуйте тим, хто розказує нам як ми мусимо бути всім їм вдячні за ВІДСУТНІСТЬ у нас чогось якщо не всього.
Дя-ку-є-мо! Правда, хотілося б все-таки дожити до тих часів, коли вся ця ясновельможна мерзота почне дякувати нам за все те, що у неї НАЯВЕ, а у нас ВІДСУТНЄ.
P.S. Байки про «місто-сад через чотири роки» у якості подяки не пропонувати.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»