Немає нічого дивного в тому, що український народ, який втілив свою мудрість, зокрема, й у приказку «обіцянка-цяцянка, а дурному радість», ставиться до будь-яких обіцянок, а тим більше до обіцянок політиків, м’яко кажучи, скептично. На превеликий жаль, у суспільстві панує думка, що обіцянки політиків взагалі нічого не варті, фактично –безцінні, бо не мають для тих, хто їх так рясно розкидає, жодної цінності. Втім, це зовсім не означає, що такі нічого не варті обіцянки є безкоштовними для виборців.
То скільки насправді коштують обіцянки політиків? Аналітики «Слова і Діла» спробували дати відповідь на це питання.
Хто з політиків наобіцяв більше за інших у травніМер Дніпра Філатов оприлюднив свою програму з 59 обіцянками, а Олег Ляшко знову говорив про перемогу на президентських виборах.
Шукаючи відповідь, ми виходили з того, що обіцянки політиків – це не просто слова, кинуті на вітер, а реальні зобов’язання перед виборцями –громадянами України. І підтримуючи ту чи іншу політичну силу або того чи іншого політичного діяча (про високопосадовців буде окрема розмова), громадяни України надають їм владні повноваження та відповідні ресурси для виконання тих обіцянок, які виявилися для людей найбільш прийнятними.
Безумовно, як свідчать наші попередні розвідки, присвячені обіцянкам політиків, вітчизняний політичний клас досі не схильний сприймати свої передвиборчі обіцянки як наріжні положення для втілення в життя та дороговказ для діяльності. Натомість українські політики воліють сприймати свої обіцянки лише як інструмент передвиборчих технологій – політичної агітації. Та й самі виборці, на жаль, своїми неадекватними запитами спричиняють значну частину неадекватних (популістичних) обіцянок політиків. Це перетворює вибори на змагання у вмінні переконливо брехати, обіцяючи те, що від тебе хочуть почути потенційні виборці.
Втім, це не означає, що практика ставлення до обіцянок політиків як до інструменту окозамилювання чи політичної агітації є правильною. Правильно було б сприймати обіцянки політиків як їхню частину угоди із суспільством, причому угоди не безоплатної.
Підсумки квітня: які обіцянки встигли виконати політикиСлово і Діло розбиралось, як політики виконували свої квітневі обіцянки. З ними впоралися Тимошенко та Пашинський.
Простіше кажучи, виголошуючи обіцянки, політик бере на себе зобов’язання вчинити якусь дію або утриматися від якоїсь дії. А виборець, віддаючи свій голос за того чи іншого політика, визначає, які дії для нього є бажаними. Себто в найзагальнішому вигляді можна представити це як своєрідну угоду на надання послуг – виборець, віддаючи свій голос, розраховує отримати певний результат: хай то проголосований законопроект чи ремонт у сільській школі. І політики є найманими працівниками (хоча самі вони воліють вважати себе привілейованим станом), які отримують винагороду з державного бюджету.
Причому останнім часом із державного бюджету (з народної кишені) фінансуються не лише окремі депутати, не лише парламент загалом, але й політичні партії, які отримали відповідну підтримку з боку виборців. Тож цілком можливо співставити, скільки грошей із державного бюджету припадає на одну надану політиками обіцянку.
Для початку ми вирішили обмежитися даними лише за 2017 рік і лише обіцянками народних депутатів. Схема проста: спочатку порахували кількість обіцянок, даних народними депутатами впродовж 2017 року, а потім порахували, скільки грошей упродовж 2017 року пішло на забезпечення діяльності Верховної Ради з її апаратом загалом та на фінансування партій зокрема.
Щоб дізнатися вартість обіцянки, нам довелося поділити загальну суму коштів на кількість виконаних обіцянок. Вона перевищила 3 мільйони гривень.
Після цього ми вирішили уявити ідеальний світ, в якому депутати виконують усі без винятку свої обіцянки, й порахувати, скільки б тоді коштувала одна обіцянка. Для цього ми поділили загальну суму витрат на ВРУ на кількість усіх обіцянок за 2017 рік, а не лише виконаних.
Результати вражають... Неприємно вражають. Нічого не варті обіцянки, як виявляється, недешево коштують державному бюджету...
Безумовно, ми не претендуємо в цьому дослідженні на наукову точність і усвідомлюємо цілу низку підводних каменів, як то неможливість одночасного виконання взаємовиключних обіцянок різних політичних сил. Утім, вирахувані цифри дають підстави бодай замислитися про те, що потрібно зробити, щоб політики цінували свої обіцянки бодай настільки, наскільки їх оцінює державний бюджет.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»