До відкриття виборчих дільниць залишається кілька десятків годин і вже можна підбити підсумки агітаційної кампанії, яка виявилася успішною лише для трьох кандидатів з майже чотирьох десятків.
Немає нічого дивного в тому, що серед лідерів опинилися Петро Порошенко та Юлія Тимошенко, два найвідоміших і ресурсно забезпечених політики з насиченою кар'єрною історією. Починаючи із сутички ще в 2005 році, яка закінчилася відставкою однієї з посади прем'єра, а іншого – з посади секретаря РНБО, ця пара постійно перебуває в непростих конкурентних відносинах.
Як найбільш постраждала від режиму Януковича, Тимошенко могла розраховувати й розраховувала, що в 2014 році країна відновить історичну справедливість і поставить її на чолі себе, якщо вже впустила цей щасливий шанс у 2010 році. Але тієї постмайданної весни Україні було якось не до Юлі, й те, що главою держави став саме Петро, мало її особливо вразити. Чекати того, що країна зрозуміє помилку, одумається, покається й усе виправить, довелося ще п'ять років. У тому, що все саме так і станеться, Юлію Володимирівну переконував і власний міцний лідерський рейтинг із 2016 року, і рейтинг Петра Олексійовича, що неухильно падав до кінця 2018 року.
Схоже, перемога бачилася досить просто. Півроку, до початку офіційної кампанії, лідера «Батьківщини» розкручують як ідеолога й майбутнього реалізатора «Нового курсу»: це було важливо для демонстрації, що перед нами радикально оновлена Юля, яка розширила свої горизонти й піднялася на нові висоти. Ядерного електорату Тимошенко для боротьби за першу посаду було очевидно замало, й таким чином потрібно було розширити базу підтримки. А взимку тарифні проблеми мали добити довіру чинної влади, дозволивши Тимошенко майстерно зіграти на улюбленій темі «зубожіння».
Президентські вибори в Україні: наскільки результати збігалися з екзит-полами та соцопитуваннямиСлово і Діло відстежило, наскільки результати попередніх президентських виборів в Україні збігалися з екзит-полами та соцопитуваннями.
З позиції, близької до безнадійної, Петро Порошенко виборсувався нешвидко, але системно й неухильно. З нього робили видатного, історичної величини державного діяча, який врятував країну від агресора, вміло веде її через бурхливе море геополітичних штормів до європейської мрії, по ходу зміцнюючи духовні підстави України. Процес створення єдиної помісної церкви (що різко прискорився), в якому президент зіграв помітну роль, відмінно ліг у канву кампанії.
Проблеми в учасників провідної пари були очікувані. Мало хто повірив в Юлію Володимирівну в образі політика майбутнього, рейтинг загальмував і відмовлявся зростати. У Петра Олексійовича показники потроху поліпшувалися, в тому числі завдяки тотальній присутності в інформаційному просторі, але завжди існував ризик збою або самовикриття очолюваної системи, й збої із самовикриттям не змушували себе чекати. Важко презентувати себе як видатного державного діяча, якщо держава, де ти працюєш головою, регулярно показує страшну пику та кримінальні нахили, причому у виконанні твоїх друзів. А образ головнокомандувача сильно збляк на тлі карикатурного «воєнного стану».
Протистояння Порошенка та Тимошенко перетворилося б на змагання, хто припуститься більше помилок і хто вправніше чужі помилки використовує. Електоральна ситуація, однак, різко змінилася, коли з'ясувалося, що у великій грі бере участь третій, причому не просто бере участь, а без видимої праці й витрат захопив лідерство. І цей третій не лише не має порівнянного з президентом та екс-прем'єркою політичного досвіду, а не має його взагалі.
Казкові історії про видатних, але конкуруючих рятівників України стали програвати легенді про простого усміхненого хлопця, який висловлює сподівання інших простих людей, не пов'язаний із мутним і похмурим світом професійної політики, ба більше, обіцяє цей світ змінити чудесним чином на світлий і добрий лад, як це відбувається в кіно, під щемливу хорошу музику.
Складно звинувачувати людей, втомлених від багаторічної політичної брехні у виконанні одних і тих же осіб, у тому, що їм хочеться змінити картинку. Наскільки прихильники Зеленського наївніші за тих, хто чекає змін від політиків, які не асоціюються зі змінами, сказати складно. Хто переможе в цій битві за наївних, ми побачимо спочатку 31 березня, а потім 21 квітня.
Хочеться, звичайно, від громадян більшої політичної досвідченості, ніж українці демонструють у президентській кампанії 2019 року. Але й втрачати наївність остаточно не можна. Немає хорошої наївності – немає віри, немає надії. Немає України.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»