Ще на початку тижня стало відомо про можливий розпуск ЦВК. Відповідну постанову вніс президент Володимир Зеленський. Вже у середу профільний комітет Верховної Ради погодився із пропозицією глави держави. У четвер монокоаліція давала «збої», сигналізуючи нестачу необхідних 300 голосів для відставки всього складу Центральної виборчої комісії.
І от вже напередодні вихідних в парламенті знайшлося не просто 300 голосів, а навіть 341 – разом із «слугами народу» за відставку ЦВК свої голоси дали «Опозиційна платформа – За життя» та «Батьківщина». Вочевидь, ці фракції сподіваються за квотами отримати своїх представників вже у новому Центрвиборчкомі.
Така швидкість ухвалення рішень вражає. Володимир Зеленський, неначе напівлегендарний цар Мідас, торкнувшись якоїсь із інституцій – негайно її перезапускає. З огляду на те, що минулій владі знадобилося 4 роки, аби замінити попередній склад ЦВК, нинішні зміни вражають уяву будь-якого українського політичного діяча.
Та головне запитання – навіщо? Адже останній склад ЦВК був затверджений менше року тому, успішно провів 4 виборчі кампанії (дві стосувалися місцевих виборів у громадах, чергові вибори президента та позачергові парламенту), й був, згідно із законодавством, загалом обраний на 7 років. Тому у чинної влади, яка отримала монобільшість у парламенті, в тому числі і завдяки чесному підрахунку голосів і сумлінній роботі ЦВК, мають бути дуже серйозні обставини, аби без жодних вагань зміщувати увесь кадровий склад Центрвиборчкому.
Спадок доби Порошенка
Попередній склад ЦВК був предметом багаторічних дискусій в суспільстві. Після Революції Гідності тодішня влада зобов’язалася змінити склад комісії, у більшості членів якої повноваження спливали в червні 2014 року.
Втім, як і зараз, 5 років тому політична доцільність перемогла логіку законних процедур – завдяки номінальним змінам в законі про ЦВК, повноваження її членів продовжувалися доти, поки Верховна Рада не ухвалить рішення стосовно їх звільнення, і призначення нових членів комісії. Як ми добре пам’ятаємо, парламент восьмого скликання зміг надолужити час у даному кадровому питанні лише за 4 роки – у вересні 2018-го.
При цьому призначення нового складу комісії супроводжувалися численними скандалами та політичними баталіями. Дійшло до того, що для задоволення інтересів усіх фракцій парламенту — адже склад ЦВК формується за квотним принципом представництва у Верховній Раді — кількість членів комісії було збільшено до 17 осіб. Звісно, більшість місць отримали представники від двох тодішніх фракцій більшості: «БПП» та «Народного фронту».
Ще рік тому дії попередньої влади також неодноразово були розкритиковані експертами. Адже квотний принцип – це, звісно, добре, проте та ж сама фракція «Народного фронту» за 4 роки розгубила свої рейтинги, й наскільки легітимним було віддавати їй місця в оновленій ЦВК – виявилося суперечливим питанням. Хоча сам спосіб обрання нових членів був здійснений цілком легально.
Лише політична доцільність?
Традиція втягувати ЦВК у політичні «розборки» триває з 2004 року, коли тодішній її очільник Сергій Ківалов був цілком слушно викритий у неправильному підрахунку голосів на користь одного з кандидатів у президенти. Відтоді питання формування складу ЦВК – надважливе завдання для політичних еліт. Хоча в більшості країн із розвиненими інститутами демократії подібні рахункові комісії є радше технічними органами, які гарантують чесність та неупередженість під час визначення результатів голосування.
Володимир Зеленський та його команда вирішили продовжити традицію «політичної ваги» ЦВК. Підставою для звільнення у мотивувальній частині постанови глави держави було те, що члени комісії неодноразово не реєстрували кандидатів від «Слуги народу» під час дострокових виборів у Раду, а також неможливість донині визначити результат на 198-му мажоритарному окрузі.
Насправді, політичних причин приборкати норовливу ЦВК може вистачає. Команді Зеленського не потрібні сюрпризи від членів комісії, яких призначали за квотами їхніх політичних опонентів.
По-друге, Офіс президента хоче мати надійного союзника у разі оголошення дострокових місцевих виборів. І тестовим майданчиком може стати столиця – саме тут зараз сконцентрований найбільший головний біль пропрезидентської команди: як змістити всенародно обраного мера Києва?
По-третє, минулого року ЦВК зірвало вибори у громадах через звернення до парламентського комітету з питань правової політики та правосуддя за роз’ясненнями норм законодавства про місцеві референдуми. Мовляв, рішення Конституційного суду про визнання неконституційним закону «Про всеукраїнський референдум» порушує цілу низку питань щодо можливості громадян України проводити місцеві референдуми. А без відповідей на них, на думку ЦВК, будуть порушені конституційні права громадян під час процесу об’єднання громад та виборів нових органів місцевого самоврядування. В команді нового президента побоюються, що ЦВК може цілком слушно заблокувати будь-які місцеві вибори саме за аналогією із минулорічним кейсом.
По-четверте, ЦВК буде потрібна команді Зеленського для того, аби остаточно позбавляти мандату депутатів, які вийдуть з фракції «Слуга народу». Йдеться про ухвалення рішення про імперативний мандат, який дозволить тримати народних депутатів на короткому ланцюжку.
Нарешті, одна з ймовірних версій – підготовка до проведення Всеукраїнського референдуму із питань загальнонаціональної ваги. Наприклад, на тему подальшої долі Мінських домовленостей чи в цілому – встановлення миру. Вочевидь, невдовзі команда Зеленського таки домовиться про якийсь із форматів подальшої деокупації Донбасу та повернення (чи, можливо, якогось іншого варіанту) Криму. І для легітимації цих змін їм потрібно буде провести беззаперечний акт народовладдя – референдум. Єдина загроза щодо встановлення необхідних результатів такого народного волевиявлення – чинний склад ЦВК. «Хтозна, що їм спаде на думку», - очевидно, саме так розмірковували в Офісі президента.
Гра з вогнем
Тепер команді Зеленського доведеться провести ще непрості перемовини із тимчасовими партнерами, які підтримали їх у рішенні звільнити ЦВК: «ОПЗЖ» та «Батьківщиною». Звісно, на свої квоти претендуватимуть усі фракції в парламенті, проте не факт, що їхньої думки дослухаються.
Як і не факт, що «Слуга народу» не забере собі абсолютну більшість членів комісії та номінально залишить 1-2 місця для інших фракцій, які забажають таки мати своїх представників у Центрвиборчкомі.
Звісно, на даний момент зміна складу ЦВК перебуває у суто політичній площині. Адже старий склад комісії, враховуючи обставини, мало чим загрожував команді Зеленського. Тим паче, що під час виборів і Зеленський, і кандидати від «Слуги народу» наголошували на необхідності комплексної виборчої реформи, однією із складових якої будуть і зміни в роботі Центральної виборчої комісії. Проте напрацьовувати такі законодавчі акти – тривалий і непростий процес, який потребує дотримання процедур і певної законодавчої логіки. Натомість повне перевантаження ЦВК у стані максимальної електоральної підтримки дій нової влади – яскраве свідчення бажань команди Зеленського якнайшвидше закріпити за собою статус повних господарів у політичному порядку денному країни.
Такі тенденції – гра з вогнем, і можуть стати загрозою для демократії в Україні. Варто нагадати, що саме вибори та підконтрольна ЦВК колись стали тригером для політичного протесту громадян. Українці вже звикли до демократичних виборів та чесного волевиявлення, і протягом останніх років у громадян майже ніколи не було підстав сумніватися у легітимності та легальності отриманих результатів. Що ж, поки триває умовний «медовий місяць», загрози не здаються такими очевидними. Але так триватиме не завжди.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»