Вірменія та Азербайджан відмовилися від мирного врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі. Про це заявили президент Азербайджану Ільхам Алієв та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян на російському телебаченні. Щодо війни очільники протиборчих сторін виявили одностайність, чого, на жаль, не можна сказати про спроби вийти з давнього конфлікту мирно. У кожної сторони є власні аргументи. «Слово і діло» розбиралося у витоках конфлікту та його подальшому розвитку до наших днів.
Як Вірменія, так і Азербайджан стверджують, що Карабах – це їхня земля, наводять історичні підтвердження, цитують міжнародні договори та інтерпретують певні факти на свою користь. Відзначимо, що аргументи обох сторін переконливі і свідчать про те, що конфлікт має більш ніж тисячолітню історію, а земля Карабаху полита кров’ю як вірменів, так і азербайжданців. У сучасному світі хотілося б цивілізованого підходу, але не виключено, що сторони вирішили розрубати вузол протиріч збройним шляхом.
Зародки конфлікту, що зрештою вилився у війну 1988-1994 років, були закладені ще під час рішень Сталіна та Оржонікідзе щодо цієї спірної території, а згодом стали поштовхом для розпаду СРСР.
Наприкінці 80-х років минулого століття у багатьох Радянських республіках посилилися етнічні сутички. Зокрема в Нагірному Карабаху в 1987 році через конфлікти деякі азербайджанці змушені були тікати до Баку.
Топ-10 збройних конфліктів у 2020 роціВійна на Донбасі посіла останнє місце в топ-10 світових збройних конфліктів, на які цьогоріч варто звернути особливу увагу.
20 лютого 1988 року Рада депутатів Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) звернулася до керівництва СРСР, Вірменської РСР та Азербайджанської РСР з проханням про передачу Нагірного Карабаху до складу Вірменії.
На той час у Карабаху переважало вірменське населення, яке хотіло приєднатися до Вірменії. Не дивно, що Вірменська РСР підтримала таке бажання, а Азербайджанська – відмовила. Зрештою, політбюро ЦК КПРС також відмовило. Через тиждень в Єревані відбувся мітинг, на який вийшло чи не все населення міста. Почалися протести в Сумгаїті. З Кафану до Баку виїжджають перші біженці.
27-29 лютого проходять погроми у Сумгаїті, в результаті яких загинули десятки людей, сотні зазнали поранень, тисячі стали біженцями. Те що погроми не були розслідувані належним чином, а їхні винуватці – не покарані, призвело до ескалації конфлікту.
На кінець 1988 року відбувається масова депортація вірмен та азербайджанців, у більшості районів НКАО запроваджено комендантську годину, протести продовжуються.
1 грудня 1989 року Верховна рада Вірменської РСР спільно з Радою депутатів НКАО ухвалили постанову про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Через місяць на кордоні республік розпочалися взаємні артобстіли. У зоні конфлікту оголошено надзвичайний стан.
13-20 січня 1990 року в Баку сталися вірменські погроми, які вилилися у Чорний січень та загибель цивільного населення. З обох сторін конфлікту почали утворюватися збройні формування, що підтримувало населення, яке прагнуло помсти. Озброєні групи робили «вилазки», брали заручників, грабували селян, вбивали та калічили цивільне населення та силовиків.
2 вересня 1991 року в Степанакерті проголошена «Нагірно-Карабахська Республіка» («НКР»). Офіційний Баку визнав цей акт незаконним. Конфлікт перейшов у гарячу фазу. За 3 роки війни, за різними даними, з обох сторін загинуло від 15 до25 тис. осіб, поранень та каліцтв зазнали 25 тис. осіб. Понад 100 тис. – стали біженцями.
Після проголошення незалежності, Азербайджан анулює автономний статус Нагірного Карабаху і,в дискусії щодо спірних територій повертається до міжнародних договорів 1918 року.
10 грудня 1991 року в «НКР» пройшов референдум про незалежність. Самопроголошену «Нагірно-Карабахську Республіку» визнали лише такі ж новоутворення в результаті воєн, як Абхазія, Південна Осетія та Придністров’я. Навіть Вірменія не наважується визнати «НКР», оскільки це одразу призведе до повномасштабної війни з Азербайджаном.
Щоб врегулювати конфлікт у червні 1992 року створили Мінську групу ОБСЄ, до складу якої увійшли представники Азербайджану, Вірменії, РФ, Туреччини, Білорусі, Німеччини, Італії, США, Франції, Чехії, Словаччини, Швеції, Фінляндії та «НКР». Мінська група ОБСЄ продовжує роботу понині.
У травні 1994 року в Бішкеку Азербайджан, Вірменія та «НКР» підписали протокол про припинення вогню. Однак постріли не припинилися. Періодично в районі конфлікту виникали загострення.
У травні 2016 року відбулися бойові дії, які тривали 4 дні. За різними даними, обидві сторони втратили убитими близько 30 осіб та 200 – пораненими. П’ятиденнє загострення, яке переросло у бойові дії, сталося 12 липня 2020 року. Тоді загинуло близько 20 осіб та 40 – зазнали поранення.
Зрештою, 27 вересня на території Нагірного Карабаху знову почалося загострення, у якому Вірменія та Азербайджан звинуватили одна одну. В обох країнах оголошено мобілізацію.
Збройні сили Азербайджану зайняли ряд населених пунктів та стратегічні висоти у Нагірному Карабаху.
У той час, як Вірменія висунула низку вимог до Азербайджану, президент Азербайджана Ільхам Алієв сказав, що єдиною умовою з боку Баку є виведення збройних сил Вірменії з території Нагірного Карабаху.
Раніше «Слово і діло» аналізувало топ-10 збройних конфліктів у 2020 році.
Також ми писали, які воєнні конфлікти сталися на території колишнього СРСР за участю РФ.
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»