Наприкінці ХХ століття великої популярності у світі набула книга американського соціального філософа і політолога Самюеля Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій». Досліджуючи це питання у світовому контексті, автор зазначив, що Україна – це розколота країна з двома різними культурами, і лінія розлому між цивілізаціями проходить прямо по її центру вже декілька століть. Різниця між Східною та Західною Україною обумовлена і низкою історичних подій, і приналежністю населення до різних церков, і світоглядними вподобаннями.
Гантінгтон, аналізуючи процеси в Україні 90-х років, навіть передбачив три можливих сценарії розвитку подій, спираючись на культурну поляризацію населення. І треба віддати належне його прозорливості: один із цих сценаріїв ми переживаємо нині – Гантінгтон вважав ймовірним початок війни між Україною та Росією за Крим. Як бачимо, нині війна триває не лише за півострів, а й за інші території України.
Говорячи сьогодні про соборність саме в контексті суспільно-політичних інституцій, найчастіше йдеться про поняття громадянської ідентичності. Цього року Україна відзначатиме 30-річний ювілей своєї незалежності – серйозний вік, аби замислитися над тим, чого ми прагнемо, куди ми йдемо, що нас роз’єднує, а що – завжди об’єднувало, і, нарешті, що може об’єднати з новою силою.
Кому ми довіряємо?
Точно не владі. Протягом усіх років незалежності рівень підтримки до владних інституцій, природно, коливався. Проте ані президент, ані уряд, ані Верховна рада, і тим паче не судова і правоохоронна системи, не мали високого рівня довіри серед українців.
Наведу кілька прикладів із соціологічних досліджень останніх років. Почнемо з періоду післяреволюційного буремного 2014 року.
Як змінювалося місце України в світових рейтингах в 2015-2020 рокахУкраїна в 2020 році вперше була представлена в Європейському рейтингу відкритості даних і посіла 17 місце.
Згідно із даними дослідження Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічної служби Центру Разумкова, проведеними у липні 2015 року, довіра до Верховної ради та до президента коливалася: найвищою вона була одразу після виборів і далі різко пішла на спад. Президент Петро Порошенко у грудні 2014 року мав баланс довіри у +5%, а у липні 2015-го вона впала до –33%; Верховна рада у грудні 2014 року мала баланс довіри у –26%, а у липні 2015 року – 63%. Баланс довіри до уряду, за результатами опитування, був визначений на рівні -56,3%.
Наприкінці 2015-го свої заміри провів Київський міжнародний інститут соціології, які показали ще більше зниження довіри. Владні інституції (уряд та ВРУ) мали найнижчий баланс довіри-недовіри. Довіра до уряду України порівняно з вереснем 2014-го року впала більш як на 40% (до -66%), перевершивши негативний показник 2012 року часів уряду Миколи Азарова. Ще нижчий цей показник у Верховної ради України - мінус 72,4%. З липня по грудень 2015 року зросла недовіра і до президента: баланс довіри до нього склав -48,1%.
У січні 2018 року Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічна служба Центру Разумкова представили дослідження суспільної думки стосовно довіри до політичних лідерів України. Порівнюючи дані опитувань за два роки, соціологи визначили, що в Україні немає жодного політичного лідера і громадського діяча, довіра до якого переважала б над недовірою. Дві третини громадян – 66,7% – вважали, що Україна потребує нових політичних лідерів, і лише 18,8% вірили, що такі лідери вже є. При цьому 81,8% респондентів не бачили нікого в якості нового політичного лідера. Це свідчить про те, що запит на нові обличчя в політиці у громадян був і залишається, але яскравих особистостей, які би мали беззаперечну довіру в українців і були б спроможні радикально змінити ситуацію в державі, й досі обмаль.
Напередодні президентських виборів, у березні 2019 року, дані соціологічного опитування Центру Разумкова щодо рівня довіри до суспільних інститутів громадян України засвідчили наступне. Найчастіше недовіра висловлюється Верховній раді України, їй не довіряли 82% опитаних, державному апарату (чиновникам) ‒ 81%, президенту України 69%, уряду 74%.
Після президентських виборів і позачергових виборів у Верховну раду основні владні інститути оновилися значною мірою за рахунок нових облич із команди нового президента і це мало би сприяти підвищенню довіри громадян до влади. Та чи сталося так?
Після буремного 2019-го дослідження Центру Разумкова у лютому 2020 року знову показали невтішні тенденції: «нові обличчя» у владі не сприяли зростанню довіри громадян до неї. Так, недовіра найчастіше висловлюється державному апарату (чиновникам) ‒ 77%, Верховній раді ‒ 65%, уряду ‒ 64,5%.
Рівень довіри до президента України Володимира Зеленського був найвищим у вересні 2019 р. ‒ тоді йому довіряли 79% громадян, не довіряли ‒ лише 13,5%, у лютому 2020 р. ‒ відповідно 51,5% і 41%. Верховній раді України у вересні 2019 року довіряли 57% опитаних, не довіряли ‒ 25%, у лютому 2020 року ‒ відповідно 28% і 65%. Уряду у вересні 2019 р. довіряли 57% респондентів, не довіряли ‒ 22%, у лютому 2020 року ‒ відповідно 28% і 64,5%.
Динаміка останніх 5 років засвідчує дуже цікаву тенденцію – українці можуть обрати будь-яку владу, і вже через пів року суттєво зневіритися у своєму виборі. Це означає як потужну енергію до позитивних змін, так і високий рівень патерналізму. Що робити? Дорослішати і вчитися довіряти один одному, формувати «горизонтальні» зв’язки та обирати політиків за критерієм професійності та наявності команди однодумців.
Що нас об’єднує
Після Революції гідності і з початком військової агресії на Сході України незмінне лідерство довіри у наших громадян утримують армія, волонтери та церква. Одне з актуальних досліджень, яке підтверджує цю тенденцію провела соціологічна служба Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» з 3 по 9 липня 2020 року.
Найчастіше громадяни України висловлюють довіру ЗСУ (65% опитаних), церкві (63%), волонтерським організаціям (63%), Державній службі з надзвичайних ситуацій (53%), добровольчим батальйонам (53%), Державній прикордонній службі (52%), ЗМІ України (50%), Національній гвардії України (49%), громадським організаціям (47%). Усім іншим інститутам недовіра висловлюється частіше, ніж довіра.
Сторіччя Соборності: що є найбільшою загрозою для УкраїниУкраїна 22 січня святкує проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
Громадські пріоритети довіри толеруються із показниками рівня патріотизму, що їх засвідчила у своєму опитуванні Соціологічна група «Рейтинг» у жовтні 2020 року. 85% українців вважають себе патріотами своєї держави, а 59% готові, у разі потреби, захищати територіальну цілісність України зі зброєю в руках.
Якщо підбити підсумок – про що свідчать такі дані?
По-перше, українці схильні довіряти так званим «горизонтальним» інституціям, менше ‒ «вертикальним». Ймовірно, причина полягає у тому, що діяльність цих структур є зрозумілішою та транспарентнішою, а рівень доступності максимальним – кожен охочий із відповідною мотивацією може легко долучитися до волонтерського руху, піти на службу до армії або стати парафіянином церкви. Кожна з перелічених структур дає людині не лише відчуття вагомості обраної місії та самореалізації, але й приналежності до цілком зрозумілої і, що головне, дієвої спільноти. А це в умовах постійного інформаційного «шуму» та великого потоку інформації в наш час є дуже важливою складовою для єднання та відчуття залученості до важливої та значущої справи.
По-друге, це питання цінностей. Більшість людей розуміють та поділяють цінності, які є фундаментом діяльності «горизонтальних» структур. Влада з її складним рівнем доступу та ієрархічною будовою, найчастіше асоціюється із корупцією та некомпетентністю. І має пройти багато часу та справді ефективних реформ, аби ситуація із довірою до владних інституцій почала змінюватися на краще.
Завдання для кожного
Що може нас об’єднати та зробити сильнішими? Найбільш вдала відповідь, на думку автора цих рядків, ‒ знання власної історії без купюр, яка сформує громадянську позицію саме для молодих українців. Тобто виховання молоді та вивчення історії ‒ запорука майбутнього успіху держави. І поки що в обох цих напрямках нам є над чим попрацювати.
Відповідно до результатів експертно-аналітичного дослідження щодо формування стандартів національно-патріотичного виховання, проведеного у 2017-му році, перевагу серед опитаних отримала громадянська ідентичність – 68,6%. Найвищий цей показник на Заході України ‒ 80,6%, найнижчий на Донбасі – лише 42,7%. 90,9% опитаних за всеукраїнською вибіркою віднесли себе до українців, 9,1% – до іншої національності (росіянами себе ідентифікують 6,4%). Регіональний розподіл висвітлює дуже високі показники ідентифікації з Радянським Союзом на Донбасі ‒ 20,7% та Півдні ‒ 11,8%.
Кого українці бачили майбутнім президентом у 2016-2018 рокахПротягом останніх двох років в соціологічних рейтингах лідирувала Тимошенко, а Зеленський стрімко набрав прихильників, відтіснивши Порошенка на третє місце.
Невтішно виглядає ситуація з використанням української мови, простежується стан «мовної меншовартості», українською спілкується менше половини населення (44,5%).
Наявність проблем у царині патріотичного виховання засвідчує і низький рівень сформованості цінності державної символіки і дій з її вшанування ‒ державні символи викликають почуття гордості лише у 25,7% населення України.
Національно-патріотичні громадські організації залучили до своїх лав лише 1,1% населення України, а 61,3% респондентів нічого не знають про діяльність таких організацій.
Лише третина українців здійснює подорожі Україною, не пов’язані з робочими поїздками чи візитами до родичів.
Соціологічні дані вкотре нагадують владі і громадськості про наявність проблем у формуванні таких національних цінностей як самобутність і соборність, і навіть підказують шляхи їхнього подолання. Одним із головних завдань для чинної і наступної влади є втілення в життя стратегії національно-патріотичного виховання. Відповідний законопроєкт досі на етапі розроблення, проте вже цього року він може бути ухвалений у парламенті. А в жовтні 2020 року Кабінет міністрів на своєму засіданні схвалив постанову про затвердження плану дій щодо реалізації Стратегії національно-патріотичного виховання на 2020―2025 роки.
Проте, як свідчать ті ж опитування, все що пропонується «згори» від держави, не має такої довіри, як ініціатива «знизу». Тож наша соборність починається зі стратегії малих кроків – це щоденна відповідальність кожного громадянина. Це і можливість домовитися і створити ОСББ, дотримуватися правил дорожнього руху, вести відповідальний бізнес, пропагувати відповідальне ставлення до закону в усіх сферах життя. І, звісно, нинішні обставини із пандемією коронавірусу та неможливістю частіше їздити за кордон, дає нам, українцям, більше можливостей подорожувати своєю країною та знайомитися з традиціями, цінностями та людьми з різних регіонів. Це один із чинників, який дозволить розуміти та розвивати відчуття довіри один до одного – і саме цей фактор сприятиме справжньому єднанню та соборності.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»