Указ президента України Володимира Зеленського «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 лютого 2021 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», внаслідок якого «закрито» окремі телеканали, викликав жваву реакцію та діаметрально протилежні оцінки.
Загалом, позиції, які лежать в основі різних оцінок можна звести до двох діаметрально протилежних: дії влади – це «зухвалий наступ на свободу слова»; рішення РНБО та указ президента – це «правильний крок, обумовлений потребою вибити з рук країни-агресора інструменти, за допомогою яких здійснювалася агресія в інформаційному просторі України».
Зрозуміло, що оцінки політиків визначаються позиціями таборів, до яких вони належать і навряд чи можуть бути ними переглянуті, а отже навряд чи можуть вважатися якщо не «об’єктивними», то бодай незаангажованими. І це нормально.
Ненормально, коли люди, експерти, аналітики тощо, які претендують на незаангажованість, стають на якусь з означених вище позицій і всіма силами обстоюють її, не помічаючи, що починають з того, чим варто було б закінчувати. Інакше кажучи, чомусь забувають, що і перша, і друга позиції – це лише презумпції, припущення, або якщо хочете ‒ рівноймовірні гіпотези, а отже, потребують перевірки. І лише після того, як внаслідок фальсифікації та верифікації буде встановлено, яка з позицій є якщо не істинною, то бодай більш ймовірною, можна переходити до оцінок.
Санкції проти каналів Медведчука: як розвивалися події з 2018 року і до сьогодніЯк розвивалася ситуація з телеканалами 112 Україна, NewsOne і Zik з 2018 року і до введення санкцій Зеленським.
Упевнений, що ніхто не буде сперечатися, що «утиски свободи слова» – це погано і неприпустимо. Але перед тим, як давати таку оцінку, треба все-таки визначити, чи витримує припущення про те, що дії влади – це «утиски свободи слова» раціональну критику.
Передусім, варто усвідомити, що «свобода слова» не є безумовною та абсолютною.
Практично в усіх демократичних, ліберальних державах є певні обмеження і винятки з права на «свободу слова». Наприклад, заклики до повалення конституційного ладу; розпалювання релігійної, расової, етнічної ворожнечі; ксенофобські чи антисемітські заяви тощо – все це не лише не толерується, але й репресується у переважній більшості держав. Між іншим, кумедно, що значна частина тих, хто нині так ратує за свободу слова, чомусь водночас гостро виступає проти пропаганди, до прикладу, гомосексуалізму. Агов, панове, пропаганда гомосексуалізму – це також прояв свободи слова, але ж цей вимір свободи слова для деяких є неприйнятним.
Скажу більше, для кожного є межа, за якою «свобода слова» закінчується – навряд чи хтось толеруватиме чи захищатиме моє право вільно називати публічно його або її паскудними словами чи поширювати брехливі відомості. До речі, за це передбачена відповідальність. То чи є це обмеженням свободи слова?
Утім, наразі мета не у встановленні меж свободи слова і не у дискусії щодо методів і принципів їхнього визначення, цілком достатньо просто визнати, що ці межі таки існують, подобається це комусь чи ні.
Рухаємося далі.
Сучасні теоретики, а слідом за ними і практики, а може навпаки – теоретики слідом за практиками, виділяють поряд із традиційними вимірами для воєнних зіткнень – суша, вода, повітря – ще й кібер- та інформаційний простір. Відповідно, питанням національної безпеки у сучасному світі є не лише захист території, територіальних вод та повітряного простору, але й відповідно кібер- та інформаційного простору.
І не варто недооцінювати небезпек інвазій в інформаційному просторі. Згадаємо хоча б фейк про «дівчинку Лізу», яку нібито зґвалтували іммігранти з Близького Сходу в одному з міст Німеччини, та політичні наслідки, які цей фейк за собою потягнув. Можемо, згадати роль «Радіо тисячі пагорбів» у геноциді, що мав місце не так давно у Руанді…
Насправді, прикладів значно більше, тож немає смислу всіх їх наводити, достатньо просто визнати, що в інформаційному просторі цілком може відбуватися агресія і вона може бути нічим не менш небезпечною, ніж агресія у географічному просторі. Тож завдання держави захищати інформаційний простір від потенційно небезпечних і ворожих інвазій у ньому, байдуже, чи вони відбуваються ззовні чи зсередини держави. І всі держави, включно з найдемократичнішими і найліберальнішими, це завдання намагаються вирішити. Водночас, варто наголосити: завдання у тому, щоб захищати державу від ворожих інвазій в інформаційному просторі, але у жодному разі не владу від критики опонентів.
А тепер повернемося до «наших баранів».
Інформаційна війна: які телеканали забороняли країни світуУ Молдові кілька років була заборона на російські новини, в країнах Балтії блокують Russia Today.
В Україні владу критикували, критикують і будуть критикувати як цілком обґрунтовано, так і подекуди безпідставно, практично всі ЗМІ – і це нормально, недаремно ж мас-медіа іноді називають «сторожовими псами демократії». Себто критика влади, а подекуди і відверто упереджене й вороже ставлення до неї, далеко не те, що відрізняло телеканали, які потрапили під санкції. Мабуть було ще щось…
І ось тут постає ключове питання: чим є це «щось».
Багатьом як прихильникам, так і опонентам схваленого Володимиром Зеленським рішення, хотілося би, щоб цим «щось» був суб’єктивний чинник – подобається чи не подобається риторика каналів; є чи не є ці канали ретранслятором наративів російської пропаганди; дестабілізує чи не дестабілізує діяльність цих каналів ситуацію в Україні; сприяє чи не сприяє мовлення цих каналів падінню рейтингів влади та зростанню рейтингів політичної сили, до якої належить їхній «власник» тощо.
Утім, це хибний підхід.
Питання не в особистих уподобаннях і не у суб’єктивних оцінках. Зрештою, не забуваймо, що принаймні ще один близький за духом телеканал «НАШ» продовжує своє мовлення, попри вимоги деяких надмірно екзальтованих активістів закрити і його. Але його не закриють. Принаймні доти, доки не буде формальних, законних підстав.
Себто виявляється, що поряд з можливою наявністю і суб’єктивної мотивації (щодо якої можна робити лише припущення, бо ані встановити, ані спростувати її наявність – не вдасться) для застосування санкцій мали бути формальні, юридичні підстави.
Наразі, ми знаємо лише те, що рішення РНБО було схвалене на підставі інформації СБУ і нам невідомо, наскільки та інформація доводить, що суб’єкт, проти якого застосовуються санкції, насправді становить реальну або потенційну загрозу для національної безпеки.
До речі, тут заради справедливості треба зазначити, що дискусія довкола указу президента відбувається ще в одній площині: наскільки законно чи незаконно це рішення схвалено.
Це предмет іншої дискусії, яку мають вести юристи, а не політологи, тому обмежуся лише нагадуванням, що санкції указом президента України за рішення РНБО запроваджуються в Україні не вперше і за своїм як змістом, так і формою нинішні нічим не відрізняються від аналогічних рішень у минулому, які тоді ніхто не оскаржував і не ставив під сумнів, а правові підстави з тих часів геть не змінилися. Тож дуже кумедно чути риторику про те, що президент України Володимир Зеленський нібито вийшов за межі своїх повноважень, насправді зробивши те, що визначено Конституцією України та чинним законодавством.
Зрештою, відповідь на питання, що законно, а що ні, може дати лише суд.
Словом, істинність або хибність припущення про те, що рішення РНБО та указ президента – це «правильний і законний крок, обумовлений потребою вибити з рук країни-агресора інструменти, за допомогою яких здійснювалася агресія в інформаційному просторі України» залежить від інформації, зібраної і наданої СБУ на розгляд РНБО.
Натомість, припущення про те, що санкції, які тягнуть за собою закриття кількох каналів, є «наступом на свободу слова» в принципі не може бути верифікованим, і не витримуючи раціональної критики, приречене лишитися пропагандистським штампом.
І на завершення. Дуже прикро, що в Україні закривають ЗМІ шляхом застосування санкцій. Але ще більш прикро, що в Україні є ЗМІ, які функціонують і фінансуються у спосіб, який змушує застосовувати проти них інструмент санкцій.
Валентин Гладких, спеціально для «Слово і діло»
Отримуйте оперативно найважливіші новини та аналітику від «Слово і діло» в вашому VIBER-месенджері.
Регулярную подборку актуальной проверенной информации от «Слово и дело» читайте в телеграм-канале Pics&Maps
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»