На початку 2000-х років в Україні сформувалися всі передумови для появи справжньої політичної конкуренції. За владу змагалися кілька впливових фінансово-промислових груп: «донецькі», «дніпропетровські», «київські». Після процесу роздержавлення почала набирати вагу певна каста надактивних підприємців, які зуміли сконцентрувати в своїх активах левову частину власності колись радянської України. Всі ці події відбувалися завдяки тісним зв’язкам між владою та бізнесом. Тож таке явище, як «олігархія», виникло цілком закономірно й визначало всі подальші політичні події як усередині держави, так і на міжнародній арені. Про його передумови я вже почав розповідати у своєму попередньому матеріалі «25 видатних подій незалежної України. Дев'яності: становлення незалежної України».
В 1999 році перемогу на президентських виборах вдруге здобув Леонід Кучма. З його постаттю пов’язують становлення всіх нинішніх основних політичних гравців. Саме період його президентства запам’ятався українцям першими гучними політичними вбивствами та скандалами. Дії влади поступово підвищували градус напруги в суспільстві, яке зрештою вперше вибухнуло масовими протестами в 2004 році.
З початком другого терміну президентства Кучми виникло багаторічне протистояння двох центрів впливу в українській політиці: між парламентом та Адміністрацією Президента. Кожен із цих органів намагався контролювати всі процеси, що відбувалися в Кабміні, а часом переходили до відвертих протистоянь на рівні «президент – прем’єр-міністр». Україна ніяк не могла визначитися – чи то вона парламентсько-президентська, чи то президентсько-парламентська республіка. Спробуємо проаналізувати основні події 2000-х років, які, на нашу думку, мали найбільший вплив на суспільно-політичне життя незалежної України.
2000 рік – вбивство Георгія Гонгадзе
Одне з найбільш гучних політичних вбивств, що не розкрите досі. Замовників слідство досі не знайшло, хоча виконавці вже давно відбувають покарання за ґратами та вказують на причетність до вбивства журналіста найвищих посадових осіб держави.
Вказують на таку ймовірність і так звані «плівки майора Мельниченка», які спричинили події сумнозвісного «касетного скандалу». Оприлюднив їх тодішній народний депутат, лідер СПУ Олександр Мороз. На плівках, які таємно, без відповідного дозволу, записав працівник Служби охорони президента Микола Мельниченко, можна було почути телефонні розмови, на яких впізнаються голоси, що начебто могли належати тодішньому президенту Леоніду Кучмі та низці високопосадовців – тодішньому голові АП Володимиру Литвину й міністру внутрішніх справ Юрію Кравченку. Начебто саме ці плівки могли стати доказом причетності високопосадовців до зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, обезголовлене тіло якого згодом було знайдене в лісі біля міста Тараща.
2000 рік – перші акції «Україна без Кучми»
Події «касетного скандалу» та відсутність реакції влади на розслідування вбивства Георгія Гонгадзе спричинили перші гучні акції протестів українців вже в грудні 2000 року, які згодом переросли в потужний рух «Україна без Кучми». Саме тоді українці вперше ідентифікували таких політиків, як Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Олександр Мороз, як борців за справедливість та першу реальну опозиційну силу, здатну протистояти авторитарним намірам влади.
Акція була спрямована на відставку чинного президента й тривала з листопада 2000 до березня 2001 року. Однак її результати були невтішними: влада застосувала силу, тисячі протестувальників були заарештовані, а Леонід Кучма згодом лише посилив владну вертикаль.
2000 рік – Всеукраїнський референдум
Ще один елемент демократії прямої дії українські громадяни вже вдруге змогли випробувати на собі в квітні 2000 року. Перше таке опитування відбулося 1 грудня 1991 року. Тоді більше 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності України.
Вдруге референдум було ініційовано президентом. Українців під час опитування, результати якого передбачали суттєві зміни до Основного закону, просили визначитися щодо 4 питань: щодо права Президента розпускати парламент в разі, «якщо Верховна Рада протягом одного місяця не змогла сформувати постійну парламентську більшість або в разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого й поданого в установленому порядку Кабінетом міністрів Державного бюджету»; щодо зняття з народних депутатів недоторканності; щодо зменшення кількості нардепів з 450 до 300 та щодо запровадження двопалатного парламенту.
І хоча українці відповіли ствердно на всі 4 запитання, Верховна Рада так і не внесла необхідні зміни до законодавства. Причиною цього були численні оскарження результатів референдуму: мовляв, сумніви викликала і сама процедура голосування, і коректність поставлених запитань. Втім, варто наголосити: вперше й востаннє волевиявлення більше 30 мільйонів українців було так ганебно проігнороване тодішньою політичною елітою.
2001 рік – перший візит Папи Римського в Україну
Перший державний візит Папи Римського Іоанна Павла ІІ до незалежної України відбувся в червні 2001 року. Цілих 5 днів понтифік присвятив урочистостям у Києві та Львові. Головна мета візиту Іоанна Павла ІІ полягала в підтримці громадян, які належать до католицького віросповідання, а також налагодженні дружніх відносин між іншими конфесіями.
Загалом бажання помолитися під час служби за участю Папи Римського виявили близько 1,5 мільйона українців. Слід зазначити, що візит одного з найбільш шанованих релігійних лідерів, очільника однієї з найбільших в світі церков, безумовно, свідчив про значний іміджевий прогрес України в питанні інтеграції саме до європейських цінностей.
2003 рік – скандал навколо острова Тузла
Перше серйозне загострення в українсько-російських відносинах сталося ще у вересні 2003 року. Росія в притаманній їй манері, без попередження почала споруджувати дамбу в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла.
Вже після того, як протягом місяця російські будівельники, працюючи в 3 зміни, досягли позицій українських прикордонників, Кремль таки погодився на врегулювання ситуації. Метою спорудження дамби було створення сухопутного з’єднання з островом Тузла, який раніше дійсно був продовженням Таманського півострову (територія РФ), та внаслідок природних явищ була відрізана від суші. Конфлікт виник через неврегульованість питань щодо демаркації кордонів між Україною та Росією в районі Азовського моря та контролю над Керченською протокою.
Україна наполягала на тому, що Азовське море й Керченська протока мають бути внутрішніми водами України та РФ, розділеними державним кордоном. Тому за таким принципом розмежування острів Тузла мав належати Україні. Тоді як Росія наполягала на відсутності чітко визначених кордонів як в акваторії Азовського моря, так і в Керченській протоці. Крім того, в РФ відмовлялися визнати Тузлу островом, наполягаючи на тому, що це коса.
Втім, конфлікт вдалося врегулювати, будівництво переправи заморозити, а Україна навіть встановила оновлений прикордонний пункт на Тузлі. Згодом, у 2005 році, Росія таки визнала острів Тузла українською територією. Але вже в 2014 році разом з анексією Криму відновила повний контроль над Керченською протокою. Відтепер острів Тузла – лише проміжна ланка, за допомогою якої росіяни реалізовують масштабний проект сухопутного мосту через Керченську протоку від російської території до Криму.
2004 рік – Помаранчева революція
Причиною для масштабних протестів українців у листопаді 2004 року стала фальсифікація результатів президентських виборів, в результаті чого переміг кандидат від влади, тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович.
Прихильники Віктора Ющенка – основного кандидата від опозиції – зуміли вперше в історії України відстояти результат виборів і в судовому порядку довести факти фальсифікацій. Верховний суд призначив проведення повторних виборів 2-го туру, який у народі охрестили «третім туром». У ході повторного голосування 26 грудня 2004 року Віктор Ющенко таки здобув перемогу та став третім президентом України.
Значення подій Помаранчевої революції для незалежної України важко переоцінити. Це була перша масштабна акція протесту, яка відбулася без значних сутичок між протестувальниками з опозиційного та провладного таборів. Хоч як технологи не намагалися спровокувати громадян на сутички, в результаті яких події могли піти зовсім в іншому руслі, громадяни таки зуміли відстояти свій вибір та показати владі єдність у досягненні своїх цілей.
Симптоматично, що Кремль вкрай негативно поставився до подій Помаранчевої революції, довго не визнаючи легітимність президентства Віктора Ющенка. Негативні наслідки тих подій також спричинили різноманітні розмови в таборі прихильників Віктора Януковича щодо можливої федералізації країни. Найбільш активні політичні діячі та прихильники «Партії регіонів» провели з'їзд, на якому керівники Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей висловилися за створення Південно-Східної української автономної республіки.
2005 рік – конституційна реформа
Зрештою події Помаранчевої революції зумовили й перегляд та внесення змін до Основного закону України. Одне з найбільш суперечливих правових рішень в історії незалежної України було ухвалено поспіхом для того, щоб якось легітимізувати наслідки революційних змін у країні та попередити подібні ексцеси в майбутньому.
Фактично, йшлося про посилення ролі парламенту, якому передавалося більше важелів впливу на формування виконавчої влади. Таким чином, посада президента втрачала низку визначальних позицій, отримуючи натомість більше контрольних повноважень.
2006 рік – криза «помаранчевих»
Наступного року після буремних подій Помаранчевої революції відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вперше вони були проведені за 100% пропорційною системою, за закритими партійними списками із 3% виборчим бар’єром. Участь у виборах взяли 45 політичних партій.
І хоча більшість місць у парламенті отримала фракція «Партії регіонів» (186 мандатів), проте коаліцію почали формувати фракції партій «помаранчевої» команди. Таким чином, хитку коаліційну більшість могли створити фракції «БЮТ» (129 мандатів), «Народного союзу «Наша Україна» (81 мандат) та СПУ (33 мандати). Під час процесу «коаліціади», який набув сакрального значення, адже лише коаліція могла визначити майбутнього кандидата в прем’єр-міністри, між учасниками перемовин стався розкол. З одного боку – особисте протистояння Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, які ще в часи Помаранчевої революції змагалися за титул найбільш опозиційного політика. Розбрату додавало й протистояння на рівні команд: соратники Президента хотіли будь-що отримати вплив і на діяльність уряду. Тоді як «БЮТ» на правах найбільшої фракції серед коаліціантів не бачив альтернатив прем’єрству Юлії Тимошенко.
Щоправда, «золотою акцією» скористався Олександр Мороз після того, як у команді Віктора Ющенка вирішили внести корективи до попередніх домовленостей та призначити на обіцяне лідеру соціалістів крісло спікера парламенту соратника президента – Петра Порошенка. Тож після скандалу з так званими «любими друзями» та підписання нової коаліції СПУ з комуністами та «регіоналами» Віктор Ющенко був змушений погодитися на кандидатуру свого основного противника на президентських виборах 2004 року – Віктора Януковича – та підписати його призначення на посаду прем'єр-міністра. При цьому фракція «НУНС» хоча й не увійшла до так званої «антикризової коаліції», проте отримала за своєю квотою аж 9 міністерських крісел в уряді Януковича.
2007 рік – дострокові вибори до ВР
Втім, реванш «регіоналів» тривав недовго. Діставшись влади, новий очільник уряду спробував якомога швидше розширити свої повноваження та знищити свого колишнього конкурента на виборах у чисто процесуальний спосіб. Для цього був вигаданий дуже вдалий метод: фракція «Партії регіонів» у парламенті почала поповнюватися новими членами за рахунок «перебіжчиків» із «НУНС» та «БЮТ». Мета була зрозумілою: створити в парламенті конституційну більшість у 300 голосів, щоб безперешкодно змінювати Конституцію. Але тодішній президент виявився спритнішим: у квітні 2007 року він оголосив про розпуск парламенту на підставі того, що до коаліції можуть входити лише фракції, а не окремі депутати. Фактично, Ющенко зумів довести суспільству, що перехід народних депутатів з опозиційних фракцій до коаліційних і формування таким чином конституційної більшості є незаконним, через що парламент потребував перезавантаження.
Вже у вересні 2007 року українці вкотре за кілька років прийшли на виборчі дільниці. Виборці були розчаровані розбратом у команді «помаранчевих». Додаткові електоральні бали набрав лише «БЮТ», лідерка якого вдало використала імідж «жертви» внаслідок парламентської зради СПУ та діяльності команди Ющенка. Соціалісти взагалі не потрапили до парламенту, «НУНС» втратила частину мандатів. Натомість до Верховної Ради на правах нової «золотої акції» потрапив Блок Литвина. Незважаючи на історію попередніх непростих відносин, після перевиборів була утворена коаліція між «БЮТ» та «НУНС», а прем'єр-міністром вдруге стала Юлія Тимошенко. «Партія регіонів» знову за 2 роки отримала найбільшу кількість мандатів у Раді – 175 нардепів. Новий реванш та похід до влади був лише питанням часу.
2008 рік – фінансова криза та вступ до СОТ
Українську економіку хитало ще з початку 90-х. Втім, у середині 2000-х ситуацію вдалося трохи покращити: цьому сприяло зростання цін на українську експортну продукцію, загальне світове економічне зростання. Україну також не оминув бум «дешевих грошей», громадяни швидко звикли до споживчих кредитів, іпотеки, кредитних авто.
Економіка демонструвала поступове щорічне зростання, починаючи з 2000 року. в 2003 році ВВП країни зріс на 9,6% до попереднього року, у 2004-му – вже на 12,1%. Перед кризою ВВП країни також зростав, проте трохи сповільнив темп і склав 7%. Однак, з огляду на світові події, вже наприкінці 2008 року з’явилися всі ознаки наближення потужного фінансового шторму.
Наприкінці 2008 року гривня знецінилася одразу на 38%, експортні ціни впали в декілька разів, що зумовило дефіцит валюти в державі. Загальний спад ВВП у 2009 році сягнув рекордних у світі (!) 15%, золотовалютні резерви схудли мало не втричі. За даними МВФ, вітчизняний ВВП у валютному вимірі скоротився навіть більше – на 35,6%. Тобто українська економіка скоротилася більш ніж на третину. Близько 10% українців втратили роботу, а прошарок «середнього класу» за рівнем доходів, який тільки-но почав з’являтися в незалежній Україні, значно скоротився. Зрештою, за даними ООН, у 2009 році близько 79% українців за рівнем своїх доходів та статків перебували за межею бідності.
Єдиною новиною, яку можна вважати позитивом для економіки України в 2008 році, став вступ до Світової організації торгівлі. Цієї мети наша держава намагалася досягти з 1993 року. Безумовно, приєднання до СОТ – це визнання ліберальної суті української економіки, можливість долучитися до світових «правил гри» в торгівлі, необхідна умова для побудови справді конкурентоспроможної ринкової економіки.
2009 рік – підписання газових угод із РФ
Непроста економічна ситуація в країні загострилася на тлі вимог Росії розрахуватися за боргами за спожитий газ. Уряду Юлії Тимошенко вдалося частково виконати цю вимогу та разом із російськими колегами домовитися про прямі контракти, прибравши зі схеми постачання газу посередника – компанію «РосУкрЕнерго».
Втім, президент Віктор Ющенко вважав ціну, про яку домовилася Тимошенко, завищеною, й вимагав її зменшити. Що й стало причиною зриву перемовин щодо підписання нових газових контрактів наприкінці 2008 року. Вже в січні 2009 року Росія припинила поставки газу на територію України, чим спричинила міжнародний скандал. І якщо раніше Тимошенко домовлялася про ціну у 235 доларів за 1000 кубічних метрів газу, то з боку Москви пролунала ціна майже вдвічі більша – 450 у. о. Жертвами українсько-російської «газової війни» стали і європейці, які могли не отримати свій газ, що постачався через територію України.
І поки між Ющенком та Тимошенко тривало протистояння, Росія вдало скористалася цією ситуацією. Вже в січні 2009 року були підписані нові газові контракти про прямі поставки блакитного палива за ціною, вигідною «Газпрому». Щоправда, тодішньому прем’єр-міністру таки вдалося домовитися про 20-відсоткову знижку, однак самі умови контракту були кабальними для непростої ситуації, в якій опинилася українська економіка. В подальшому Росія неодноразово використовувала «газовий вентиль» для досягнення своїх інтересів та тиску на Україну.
Заключну частину серії статей «25 визначних подій незалежної України. Свавілля, авторитаризм і боротьба з корупцією» читайте за посиланням.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»