«Біда не в тім, що ти мене не любиш, біда, що я тебе не можу розлюбити». Ці слова всякий раз лунають у свідомості, коли чую розмови про вади та хронічні хвороби вітчизняного панівного класу, влучно охрещеного Олегом Покальчуком «тремтячою елітою». І справа не в моєму особистому захопленні цією піснею, симпатіях до композитора і виконавця Миколи Мозгового, чи сентиментах до автора віршів Юрія Рибчинського.
Справа геть в іншому.
Біда не тім, що нинішня політична еліта неспроможна адекватно відповідати на виклики часу та ефективно вирішувати проблеми, які стоять перед українським суспільством та державою; біда, що українське суспільство досі не спромоглося породити іншу політичну еліту, яка б мала властивості, конче необхідні для вирішення архіскладних проблем нашого сьогодення.
Чому?
На жаль, як стара – зразка доби «злочинного режиму» – так і оновлена – нинішнього покоління «нових зірок української політики» – вітчизняна політична еліта традиційно характеризується прикметниками на кшталт: компрадорська і постколоніальна, жадібна і самозакохана, відірвана від реальності і зневажлива до пересічних українців; примітивна і неосвічена; безвідповідальна й некомпетентна; брехлива й облудна; шахрайська та боягузлива… Українська мова багата на синоніми, тож перелік негативних характеристик нинішньої «шляхти» можна продовжувати дуже довго, навіть не виходячи за межі нормативної лексики. Правда, більшість українців, характеризуючи власну еліту, за межі нормативної лексики, зазвичай, все таки виходять.
Лишимо осторонь питання про те, якими саме епітетами талановитий український народ щедро обдаровує свою ж політичну еліту – президентів, народних депутатів, міністрів, прем’єрів, прокурорів, суддів, високопосадовців, представників органів місцевого самоврядування та всіх інших «і мертвих, і живих, і ненароджених» ясновельможних панів-товарищів, які, наче жаби плесо, щільно обсіли вищі щаблі соціальної ієрархії. Поцікавимось іншим: чому власне найвищі щаблі соціальної ієрархії в Україні тотально заселені істотами, чиї характеристики зазвичай визначаються прикметниками з негативним змістом?
Попри ризик видатися прихильником соціального дарвінізму, важко встояти перед спокусою пошукати відповідь у теорії Дарвіна. На жаль, із розділів шкільного підручника біології, присвячених теорії еволюції, більшість винесла лише одну фразу: «виживають сильніші». Який злий жарт! Уявлення широких верств населення про еволюційну теорію визначається хибним перекладом фрази «survival of the fittest» – «виживання найбільш пристосованих».
Отже, наріжним каменем теорії Дарвіна є твердження про те, що виживають організми, котрі більш пристосовані до умов існування. Вони не обов’язково мусять бути найсильнішими, найрозумнішими тощо. Себто виживання залежить від здатності організмів адаптуватися до умов середовища, а особливості організмів, відповідно, визначаються особливостями середовища, у якому вони існують. Баобаби не ростуть в українському степу.
Звісно, людина не живе в природі. Ми живемо в культурі. Це означає, що середовищем для homo sapiens є не тільки природа, але й культура, тому ми вимушені пристосовуватися не тільки і не стільки до умов природних, скільки до умов соціальних. У соціальному середовищі України баобаби процвітають.
А тепер поміркуємо над тим, які властивості має соціальне середовище нашої країни, якщо найбільш пристосованими до нього виявляються організми, характеристики яких описуються прикметниками з негативним відтінком? Неприємно, але факт: наша еліта – це продукт соціального середовища, яке ми створюємо, точніше, яким усі ми є – разом з нашими цінностями, світоглядом, соціальними практиками та заповітними мріями. Той факт, що в нинішньому соціальному середовищі, на жаль, домінують плазуни, гієни, всілякі паразити, шкідники і копрофаги, повинен змусити кожного з нас замислитися над тим, чому це так.
Досвід показує, що найкращий спосіб боротися з малярією та лихоманкою – це не лише робити щеплення. Передусім необхідно проводити меліорацію, знищуючи передумови для існування малярійних комарів, безвідносно до їхньої партійної приналежності чи наших особистих симпатій та антипатій до цих організмів.
І наостанок. Організми, які еволюціонували та досягли домінантного стану в певному середовищі, абсолютно незацікавлені в тому, щоб це середовище змінювати. Пам’ятаймо про це, слухаючи вкотре пафосні промови ясновельможних «реформаторів» із щойно придбаними мандатами, квартирами, машинами, рахунками та виразом цілковитого задоволення життям на обличчях.
Ключовим питанням для кожного, хто насправді прагне модернізації України, сьогодні мусить бути створення умов для виникнення принципово нової, альтернативної еліти, а не нового виразу її старого потворного обличчя.
Далі буде.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»