Відтоді як хтось, висловлюючись словами Руссо, першим «обгородив шматок землі і вигадав назвати його своїм, знайшовши дурнів, які в це повірили», світ обертається навколо власності. І якщо вірити іншому класику, погляди якого стали ідеологічним підґрунтям для найкривавіших режимів в історії людства, «людина скоріше пробачить смерть свого батька, ніж втрату своєї власності».
Заради справедливості треба зазначити, що в багатьох культурах вбивство власного батька вважалося цілком легальним і легітимним способом набуття власності і влади. Нічого особисто, просто бізнес. Втім, із часом людство стало дедалі вибагливішим і вимогливішим щодо легальних і легітимних шляхів набуття власності.
Не оминула ця тенденція й сучасну Україну, де після Революції Гідності громадяни дуже болісно реагують на стрімке, неозброєним оком помітне на тлі тотального зубожіння, самозбагачення можновладців та членів їхніх родин. І справа далеко не в заздрощах, як це вбачається ясновельможним панам, а в тому, що таке «обростання власністю» люди небезпідставно пов’язують із корумпованістю.
Закономірно, що «слуги народу» не палають бажанням розкривати свою власність, а в разі необхідності пояснюють джерела її походження «виграшем у лотерею», «подарунками волонтерів», «успішним бізнесом дружин та дітей».
Народним депутатам насправді ж не заборонено вигравати у лотереї, а прокурорам не заборонено мати напрочуд бізнесово обдарованих дітей. Шпаринок для того, щоб уникати відповідей на незручні запитання, більш, ніж достатньо. І крізь ці шпаринки дуже добре помітна як облудність риторики панівного класу, так і хибність його соціальних практик.
Не встигли вщухнути пристрасті, викликані камінг-аутом Сергія Лещенка, Світлани Заліщук та Павла Розенка, які виявилися власниками елітної нерухомості, «подарованої» відповідно подружкою-діджеєм, цивільним чоловіком-іноземцем та люблячою мамою-пенсіонеркою, як на обрії замайорів черговий скандал. «Вічного революціонера» Юрія Луценка, який усе життя прожив на утриманні своєї успішної дружини (за виключенням короткого перебування за ґратами, де він жив за рахунок платників податків), звинуватили в тому, що він «володіє» нерухомістю, зареєстрованою на підставних осіб.
Звісно, що Юрій Віталійович з обуренням відкидає закиди на свою адресу, заявляючи, що все його майно – це книги прочитані ним у в’язниці, та книга, написана про нього іншим непідкупним борцем проти корупції – Мустафою Найємом. Такий собі безсрібник-бібліофіл.
На жаль, із правової точки зору довести, що хтось насправді має у «власності» щось, зареєстроване на інших осіб, так само складно й проблематично як довести, що кошти на придбання елітної нерухомості отримані незаконно і зовсім не від коханця, мами, бабусі чи подружки. Закономірно, що обидва зазначені способи будуть широко використовуватися ясновельможним панством для самовідбілювання.
Між іншим, така практика – не винахід вітчизняної еліти. Наприклад, уже в стародавній Індії панівна варна брахманів формально не володіла власністю, але це зовсім не заважало їм цією власністю користатися та розпоряджатися. Не нагадує нинішніх «непідкупних»?
На жаль, запровадження електронного декларування в тому вигляді, як зараз, нічого не змінить докорінно. Без запровадження так званої «нульової декларації» та моніторингу співмірності доходів та витрат усіх громадян України (а не лише посадових осіб) боротьба з незаконним збагаченням лишиться хрестовим походом Дон Кіхота проти вітряків.
І треба зважати, що самовіддані ідеалісти, які живуть у чужих маєтках, їздять на чужих автівках, користуються подарованими волонтерами телефонами, і, не маючи можливості купити новий діловий костюм для закордонного відрядження (при цьому всю депутатську зарплатню передаючи в АТО), будуть робити все можливе для того, щоб ані нульова декларація, ані моніторинг співмірності доходів і витрат не були запроваджені в Україні.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»