Підбиття політичних підсумків за такий короткий період, як три роки, – річ невдячна: трансформувати країну до невпізнання за цей час неможливо, «заштовхнути» її до вигідного економічного чи політичного союзу – на жаль, теж. Але от почати ефективні реформи за три роки політикам цілком до снаги. Почати. Й не зраджувати обраному курсу попри кумівство, давні ділові та корупційні зв'язки... Власне, в цьому і криється головна причина розчарування: як не крути, в багатьох галузях реформування відбувається, що називається, косметично. Навіть справжні реформатори, що прийшли на хвилі загального ентузіазму, або зі скандалами йдуть, втомившися боротися з системою, або стають частиною цієї самої системи.
Втім, звичайно, дехто очікував уже геть миттєвих трансформацій, тоді як стан країни лише погіршився з огляду на внутрішні та зовнішні фактори, і, звичайно, з огляду на війну, що триває третій рік поспіль... Що робити і як розібратися в ситуації, що склалася? Як продовжувати боротися за майбутнє країни, але й не «сіяти зраду»? Мабуть, вихід лише один – спиратися на факти.
З об'єктивних причин, «Слово і Діло» не може вважати себе істиною в останній інстанції й давати оцінки. Але ми можемо показати, яким чином виконання чи невиконання тих чи інших обіцянок, озвучених під час чи у зв'язку з Євромайданом, вплинуло на долю країни. Саме вони, на нашу думку, є мірилом того, що для українських політиків, котрі прийшли до влади на крові Небесної Сотні, становить справжній інтерес.
Покарання злочинів режиму
Розслідування справ розгону й розстрілів Євромайдану, так само, як і інших злочинних дій попередньої влади – справа честі всіх постреволюційних політиків. Принаймні так заявляють вони самі. Проте на ділі все виглядає дещо інакше.
Так, глобально, з виконаного щодо розслідування злочинів проти учасників Євромайдану та покарання винних – лише анонсований Турчиновим розпуск спецпідрозділу «Беркут», створення за часів Шокіна єдиного реєстру злочинів проти Євромайдану, подання ним же до Верховної Ради законопроекту про повернення в Україну незаконно виведених коштів посадовців режиму Януковича, а також створення в парламенті на вимогу Ігоря Луценка тимчасової слідчої комісії з розслідування злочинів проти учасників Революції Гідності. З останньої, втім, користі виявилося небагато.
Не можна сказати, що для розслідування й покарання злочинів часів Революції Гідності нічого не робиться. Ведуться розслідування й навіть відбуваються суди над окремими їх виконавцями. Проте коли мова заходить за замовників – виявляються, що, аби їх дістати, у наших правоохоронної та судової систем або закороткі руки або заслабкий зір...
Так, іще будучи в. о. міністра внутрішніх справ, Арсен Аваков у лютому 2014 року пообіцяв спіймати Януковича... як ми знаємо, ловить і досі. Олександр Турчинов також пообіцяв знайти винних у розстрілах на Майдані, проте зробити це виявилося не так просто, як здавалося в лютому 2014 в. о. Президента. Юрій Луценко, ставши генеральним прокурором, навіть заявив, що не підвищуватиме зарплату працівникам Генпрокуратури, поки вони не повернуть кошти, викрадені Януковичем. Самого Януковича, як і всіх його посіпак і учасників розгону Майдану Луценко обіцяв судити – очно чи заочно. От тільки спочатку треба довести їхню провину, а це виявилося геть непростою справою. Поки що він навіть не може переконати Раду проголосувати за зняття недоторканності з Новинського (а між тим раніше генпрокурор обіцяв що аналогічні подання будуть і по інших депутатах-зрадниках, імен яких він втім не назвав). Тож і перспектива обіцяної ним передачі справи Януковича до суду до кінця 2016 року також виглядає досить примарною.
Тим більше, що до Луценка з подібними завдання вже не змогли впоратись кілька попередніх генеральних прокурорів, зокрема Віталій Ярема та Віктор Шокін. Та й міністру внутрішніх справ Асену Авакову теж немає чим похвалитись: він досі не спромігся навіть покарати винних у розгоні демонстрантів 30 листопада 2013 року.
Очищення влади
Природно, що після всього, що відбулося на Майдані та призвело до анексії Криму й війни на Донбасі, головним бажанням українців було усунення від влади тих, хто до цього призвів. Під гарячу руку мали б потрапили як безпосередні соратники Януковича, так і їхні давні союзники – комуністи. Однак люстрація вийшла, м’яко кажучи, вибірковою. Як так? Погляньмо на обіцянки політиків.
На жаль, серед найважливіших зобов’язань, присвячених темі очищення влади, виконаних небагато. Одна з них належить Арсенію Яценюку, у грудні 2013 року – голові фракції «Батьківщини» – і стосується ухвалення закону про люстрацію. Інша – Єгору Соболєву, який зобов’язався створити відкритий реєстр осіб, які уникли люстрації.
Пізніше Соболєв пообіцяв, що організує «повстання проти системи Януковича», якщо закон про люстрацію буде скасований. Формально закон діє, тож і обіцянка поки що в процесі. Як і інші обіцянки, пов’язані з люстрацією. Наприклад – учасника Євромайдану Володимира Парасюка чи прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, який обіцяв очищення судової та правоохоронної гілок влади. І ця тема, до речі, потребує особливої уваги з огляду на кількість обіцянок політиків, пов’язаних із нею.
Так, міністр внутрішніх справ Аваков, як і обіцяв, завершив цьогоріч переатестацію поліції. Щоправда, виявилася вона вибірковою: чи то в результаті саботажу процесу працівниками на місцях, чи то через недостатню волю керівництва МВС... Далі за правоохоронною ієрархією йде прокуратура. Обіцянка Єгора Соболєва про повне оновлення прокурорського корпусу поки в процесі виконання, як і зобов’язання Юрія Луценка звільнити з ГПУ 400 старих кадрів. Наступний етап – влада судова.
Сказано було про її очищення дуже багато, зроблено – надзвичайно мало. Попри всі обіцянки політиків, ні для кого в країні не секрет, що саме суди є слабким місцем вітчизняної системи покарань і форпостом «злочинців у законі». Оновлення суддівського корпусу свого часу обіцяли і той же Єгор Соболєв, і Леонід Ємець і ще багато впливових політиків. Перший крок до цього – ухвалення закону про судоустрій та статус суддів і обмеження їхньої недоторканності – зроблено, однак перспектива самого оновлення досі залишається примарною. Обіцяну заступником голови президентської Адміністрації Борисом Філатовим процедуру оцінювання служителі Феміди досі не пройшли, та й обіцяні Порошенком процеси призначення нових суддів Конституційного та Верховного судів з різних причин поки що так і не відбулися.
Боротьба з корупцією
У цьому питанні, зважаючи на запровадження електронного декларування та створення цілої низки антикорупційних органів Україна просунулась чи не найбільше (якщо не брати до уваги реформування силових структур, зокрема, поліції й армії). Проте кількість не завжди тотожна якості. Та й далеко не всі обіцянки з цього приводу виконані.
Так, реалізованими є обіцянки низки політиків про створення Національного антикорупційного бюро. Їх давав багато хто, проте найпершими були Віктор Чумак та Юлія Тимошенко. Запровадити обов’язкову перевірку декларацій чиновників ще в 2014 році пообіцяв нинішній народний депутат Андрій Тетерук, а Єгор Соболєв, своєю чергою, пообіцяв запровадити технологію спільного контролю за відповідністю статків чиновників їхнім офіційним заробіткам. Інший нардеп – Вікторія Сюмар запропонувала ініціювати оновлення антикорупційного законодавства через розкриття структури власності підприємств до кожного конкретного бенефеціара. Усі ці обіцянки виконані завдяки створенню й роботі НАБУ, НАЗК та САП. До речі що стосується Антикорупційної прокуратури, то до її запуску доклав зусиль і Президент. Він зміг виконати свою обіцянку про початок антикорупційним прокурором Назаром Холодницьким роботи до 1 грудня 2015 року. А той своєю чергою заявив, що вже в першій декаді березня 2016 року передасть до суду обвинувальні акти проти низки суддів – і свого слова дотримав. От тільки провести в середині березня обіцяний конкурс на посади прокурорів САП Холодницькому так і не вдалося.
І хоча створення потужного антикорупційного органу – НАБУ – все-таки відбулося й це безперечний позитив, не обійшлося в цій історії й без ложки дьогтю. Насамперед у плані строків реалізації проекту: спочатку Петро Порошенко говорив, що бюро буде створене в січні 2015 року, а потім кілька разів відкладав виконання цієї обіцянки, аж поки Бюро не було створене 16 квітня. Та й розпочати повноцінні розслідування в жовтні того ж року, як це обіцяв Президент, НАБУ не змогло. У січні 2016-го, коли, за словами Артема Ситника, Бюро мало б бути сформоване на 90%, готовність його складала всього 68%.
Асоціація з ЄС
Саме непідписання Віктором Януковичем на саміті у Вільнюсі Угоди про асоціацію з Європейським Союзом стало приводом для протестів у Києві восени 2013 року. Тож для наступного покоління українських політиків її підписання й ратифікація стали ледь не самоціллю. Оскільки Угоду про асоціацію з Україною ратифікували ще не всі європейські країни (залишилися тільки Нідерланди, жителі яких відмовилися підтримувати асоціацію з Україною на референдумі весною цього року), то й обіцянки щодо неї не можна вважати реалізованими до кінця. Хоча свою частину роботи в цьому напрямку Україна зробила (ратифікувала Угоду в парламенті, як обіцяв Турчинов, і домоглася запуску економічної її частини з січня 2016 року, як обіцяв Клімкін), переконати всіх європейців у готовності Києва до партнерської співпраці з Брюсселем поки не вийшло.
Тим часом продовжують лунати нові обіцянки щодо асоціації з ЄС. Наприклад, міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що перегляду тексту Угоди не буде, а віце-прем’єр із євроінтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе – що до кінця 2016 року буде запущена система моніторингу зобов’язань України в рамках Угоди.
Дехто з політиків пішов навіть далі й заявив, що після ратифікації Угоди про асоціацію Україна зможе стати її членом. Про це говорили Клімкін, Турчинов і Тимошенко, не уточнюючи, щоправда, коли саме. А от Президент виявився чіткішим і заявив, що наша країна увійде в Європейський Союз до 2025 року.
Безвізовий режим
Ще одна з романтичних мрій учасників Євромайдану – можливість вільно подорожувати Європою. Як і в питанні з асоціацією, європейці вже довго водять Київ за носа, обіцяючи «безвіз» після виконання тих чи інших вимог. Проте восени і в Україні, і в Європі визнали – український уряд виконав усе, що від нього вимагалося. І тепер питання вже справді не в Україні, а у внутрішніх справах ЄС.
Як би там не було, все це завдає непоправних втрат іміджу вітчизняних політиків, від яких народ чекає бодай такого символічного результату реформ, як безвізовий режим. У першу чергу – від глави держави, для якого обіцяти «безвіз» стало вже звичною справою. Вперше він зробив це ще напередодні президентських виборів 2014 року, коли заявив, що право безвізових подорожей до Європи з’явиться в українців до кінця першого року його президентства. Потім Порошенко неодноразово заявляв, що Україна виконала всі вимоги для отримання омріяного «безвізу», переваги якого громадяни України мають скоро відчути. Останнім терміном ухвалення відповідного рішення, який називався, став жовтень-листопад цього року. 20 жовтня Президент наголосив, що історичного рішення чекати залишилося зовсім недовго й до кінця 2016-го Україна його точно отримає.
Те ж саме заявляли нещодавно й прем’єр-міністр Володимир Гройсман із міністром закордонних справ Павлом Клімкіним. Гройсман, щоправда, раніше вже обіцяв, що зробить усе, щоб до 1 січня 2016 року усунути законодавчі перепони для запровадження безвізового режиму з ЄС. Однак, будучи головою Верховної Ради, він так і не зміг тоді примусити депутатів ухвалити всі рішення, необхідні для лібералізації візового режиму з Євросоюзом. Більше того, він навіть не спромігся вчасно опублікувати план законодавчого забезпечення «безвізу».
Чимало відповідних обіцянок дали народні депутати. Зокрема, впровадження безвізового режиму з ЄС уже цього року пообіцяли Андрій Парубій, Володимир Ар’єв, Ірина Геращенко та Антон Геращенко. Поки що єдиною виконаною обіцянкою з цього списку може похизуватися лише спікер парламенту: в грудні 2015 року Парубій прогнозував, що Київ отримає позитивний висновок Єврокомісії з цього питання, й мав рацію.
Аліна Костюченко, за матеріалами «Слова і Діла»