12 лютого минуло два роки з дня погодження двох документів у столиці Білорусі – підписання «Комплексу заходів із виконання Мінських угод» та оприлюднення «Декларації президента Російської Федерації, президента України, президента Французької Республіки та канцлера Федеративної Республіки Німеччини на підтримку комплексу заходів із виконання Мінських угод». Обидва документи мали реанімувати підписаний у вересні 2014-го формат мирних переговорів щодо вирішення конфлікту на Донбасі після чергової військової ескалації на фронті в січні 2015-го.
Втім, згодом став цілком очевидним той факт, що «Мінськ-2», як його охрестили в експертному колі, є такою собі «дорожньою картою» для реалізації власних цілей кожної із зацікавлених сторін. За фактом домовленості зафіксували стан гібридної війни між Росією та Україною та можливість такого ж гібридного за суттю вирішення конфлікту. Тож повна реалізація 13 пунктів «Комплексу заходів із виконання Мінських угод» за фактом є неможливою, адже означатиме суттєві поступки з боку однієї зі сторін. На підтвердження цієї тези варто згадати лише той факт, що перший пункт Мінських угод – повне припинення обстрілів у окремих районах Донецької та Луганської областей та неухильне дотримання «режиму тиші» – за 2 роки так і не був виконаний.
Крім того, самі пункти угоди виписані таким чином, що не мають єдино узгодженого трактування: кожні зі сторін наголошує на своєму розумінні їх покрокової імплементації та послідовності виконання. Насправді ж, уже давно стало зрозуміло, що без припинення вогню про жодні подальші мирні переговори мови бути не може. Тож поки замість очікуваного миру Росія та підтримувані нею сепаратистські республіки ведуть цілком реальну позиційну війну, яка насправді триває вже майже 3 роки. «Мінськ-2» був покликаний перевести цю війну на зовсім інший рівень, який би зумовив абсолютно непередбачувані наслідки для подальшого суверенітету України. Однак чи можливий новий мирний план?
Безперервні угоди
Звісно, можливий. Втім, на цьому твердженні зіштовхуємося із новим виміром вирішення цього питання: чи продовжуватиметься політика імплементації «Мінська-2» за новим, більш детальним планом дій? Чи, можливо, йдеться про цілковито новий сценарій та формат переговорів?
Усі ці запитання наразі не мають однозначної відповіді, адже в своїх складових мають безліч невідомих факторів. До слова, досі не є зрозумілим статус підписантів «Комплексу заходів із виконання Мінських домовленостей», що може стати в нагоді для їх можливої корекції чи навіть перезапуску. Крім представника ОБСЄ та посла Росії в Україні, інші особи на момент підписання не мали жодного офіційного статусу: представник України Леонід Кучма не обіймав і не обіймає жодної офіційної посади, а представники сепаратистів від так званих «ДНР» та «ЛНР» Олександр Захарченко та Ігор Плотницький – взагалі підписані лише за ім’ям та прізвищем.
Втім, позиція української сторони є непохитною – Україна дотримувалася й буде дотримуватися плану з виконання Мінських угод. Про це вже вкотре заявив Президент України на початку лютого цього року, після чергового загострення ситуації в Авдіївці. Глава держави впевнений: угоди не були даремними, адже дозволили Україні зміцнити свою обороноздатність та модернізувати й привести до ладу Збройні сили. Петро Порошенко вкотре підкреслив, що відповідальність за обстріли та ескалацію ситуації несуть бойовики та країна-окупант, тобто Росія.
Теорія обміну
Тієї ж самої риторики дотримуються й у Кремлі. Там вважають, що всю відповідальність за недотримання «Мінських угод» несе на собі українська сторона. Однак, окрім звинувачень у розпалюванні ворожнечі та тез про те, що «Києву невигідно завершувати конфлікт», російська пропаганда дещо змінила акценти в іншому питанні.
І самі російські ЗМІ, і в середовищі європейської мережі пропагандистських каналів РФ із поширення необхідних меседжів лунає теза про те, що «європейська дипломатія виявилася нездатною врегулювати конфлікт мирним шляхом». Мовляв, міжнародна спільнота має знайти в собі мужність «мислити в нових категоріях», щоб нарешті реалізувати мирний процес на Донбасі. Дедалі частіше з вуст пропагандистів лунає меседж про необхідність відправки міжнародного миротворчого контингенту, щоб не допустити подальшої ескалації конфлікту та захоплення кожною зі сторін нових територій.
Насправді ж, такий план – це чергове стратегічне бачення Кремля щодо знаходження нового шляху для повернення окупованої частини Донбасу на повне утримання та відновлення силами України, і водночас – відволікання світу від окупованого Криму. Теорія обміну – ось основний сигнал від Кремля. Мовляв, вирішити конфлікт на Донбасі не вдасться доти, доки в світі не забудуть про окупацію Криму.
Неможливо відмовитися?
Чому Україні варто дотримуватися угод? Основний логічний аргумент – збереження санкцій щодо Росії з боку ЄС та США.
Та навряд чи така ситуація може тривати й надалі без реального комплексного вирішення так званого «українського питання» на міжнародному рівні. Наразі країни ЄС хоч і дотримуються єдності в питанні продовження санкції щодо РФ, втім, щопівроку мають можливість їх переглядати. Щойно якась із впливових країн вирішить змінити точку зору, за нею можуть «посипатися» й решта європейських держав. Тези про «політику вмиротворення» Росії лунали в різноманітних інтерпретаціях майже від усіх головних європейських політиків.
Так само не можна бути стовідсотково впевненими в «генеральній лінії» США. З одного боку, є позитивне рішення Конгресу щодо продовження санкцій та подальшої фінансової допомоги для України на потреби модернізації армії. З іншого – новий президент Дональд Трамп хоч і намагається зберегти войовничу риторику щодо Кремля, однак особисто симпатизує Володимиру Путіну та щоразу натякає про необхідність пошуку шляхів для домовленостей та компромісів. Слід також нагадати, що наразі кроки США з посилення санкцій є більш потужними та послідовними, аніж ті самі секторальні санкції проти РФ з боку країн ЄС. Без санкцій США деякі обмеження з боку ЄС взагалі втратять будь-який сенс.
Тож доля майбутнього перегляду Мінських угод, а такий сценарій можливий уже протягом нинішнього року, вирішуватиметься саме у Вашингтоні.
В пошуках альтернатив
Можливості нинішнього «Мінська-2», вочевидь, вичерпані. Сценаріїв для подальшого мирного врегулювання не так вже й багато: або продовжувати «позиційну війну», або піти на поступки й почати виконувати весь комплекс заходів із виконання угод. І перший, і другий варіант – це загроза національній безпеці України.
Третій варіант – пошук компромісів у новому розширеному форматі. І тут не обійтися без участі США. Втім, шансів на такий сценарій дедалі менше: раніше в своїх заявах Дональд Трамп переконував, що Сполучені Штати не можуть втручатися й вирішувати внутрішні конфлікти в усьому світі. Навіть у ролі арбітра.
За підсумками двох телефонних розмов між президентами України та США залишається примарний привід для оптимізму, адже поки що неясно, чи вдалося погодити бодай якусь альтернативу «Мінську-2». На жаль, нова адміністрація Трампа досі не має виразної стратегії вирішення мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Цілком імовірно, що на українську сторону чинитиметься тиск і з боку Вашингтона з умовами стати більш поступливими в знаходженні компромісів з іншою стороною конфлікту.
Втім, будь-які умови будь-яких компромісів є предметом обговорення. Цікаво те, чи має Україна достатньо важелів для формування свого порядку денного та чи наважаться українські перші особи задати власний темпоритм новим перемовинам.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»