Закономірності, які визначають динаміку протікання соціальних процесів, безумовно, відрізняються від законів природи, що вивчаються природничими науками. Втім, це не означає, що ними можна легковажити, а тим більше нехтувати. Одна з цих закономірностей стверджує, що соціальні запити й очікування, які не задовольняються в правовому полі законним, легальним способом, рано чи пізно будуть задоволені поза цим полем у будь-який інший доступний для цього спосіб.
Наприклад, якщо справедливість не можна вершити законним способом, вона за необхідності буде відновлена по-іншому. І таких способів людство знає чимало: від банальної кровної помсти і «судів Лінча» аж до Гайдамаччини. Причому треба зважати ще на одну дуже важливу особливість, яку тонко відчув класик радянської літератури Фазіль Іскандер, заявивши вустами одного з героїв свого твору: «І тоді я зрозумів: раб не хоче свободи, як думають люди, раб хоче одне – помститися, затоптати того, хто його топтав».
Простіше кажучи, що гостріше люди відчувають свою упослідженість, породжену несправедливістю наявного соціального ладу, тим сильніше їхнє бажання цю несправедливість усунути, і чим менше в їхньому розпорядженни легальних інструментів для цього – тим вища вірогідність використання ними нелегальних інструментів.
Правда, водночас треба зважати й на те, що одного разу не встоявши перед спокусою використання насилля, важко надалі відмовлятися від нього…
Ситуація з реакцією громадськості на справу керівніка ДФС Романа Насірова, власне, як і на всі інші аналогічні справи проти представників панівного класу, є яскравим підтвердженням того, що українське суспільство, обурене свавіллям високопосадовців, дедалі ближче підходить до межі, коли його єдиним щирим бажанням буде бажання помститися «пикатій шляхті» за роки упослідженості та приниження. Помститися за будь-яку ціну.
Зрозуміло, що за таких обставин розраховувати на правосуддя чи законність буде не варто...
Тож, нинішнім українським можновладцям час згадати діалог із культової кінокомедії «Кавказька полонянка», де месники прийшли судити товариша Саахова за викрадення головної героїні за законом гір, а не радянськими законами.
І в реальності, а не в кіно, його просто зарізали б як барана...
І не варто думати, що люди реагували б із меншим ентузіазмом, опинись на місці пана Насірова під картатою лікарняною ковдрою хтось інший, оскільки більшість українців будь-яку особу, наділену владою, схильні сприймати як апріорі винну – винну щойнайменше в їхнії злиднях і безправ’ї.
Єдиний спосіб уникнути долі баранів під ножем месників – повернути довіру суспільства до правової системи: законів, правоохоронних органів, судів.
Втім, навряд чи це можливо зробити, нехтуючи елементарними нормами Кримінального процесуального кодексу чи Конституцією. Навпаки.
Отже, ті, хто сьогодні задля досягнення своїх короткотермінових цілей прагне сподобатися потенційним виборцям, далі руйнуючи довіру суспільства до правоохоронних органів і суду, риють яму, до якої неминуче рано чи пізно потраплять самі.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»