Когорта іноземних фахівців – «варягів», покликаних в Україну допомагати проводити стрімкі реформи, втратила ще одного бійця. Поляк Войцех Балчун, який очолював «Укрзалізницю», подав у відставку. Таким чином, станом на сьогодні абсолютна більшість «варягів» хто зі скандалом, хто по-тихому, але вже відчалили або до рідних берегів, або пити каву в Париж, або вчити життя наступних аборигенів.
Упевнено можна говорити про завершення другого з часів Київської Русі пришестя варягів і, висловлюючись словами культового Леся Подерв'янського, «сумний підбивати підсумок».
Утім, підсумок цей стосується не стільки результатів діяльності іноземних фахівців в Україні, скільки особливостей політико-економічного і політико-правового клімату в нашій країні, що зумовив нікчемні результати зусиль заїжджих реформаторів.
Уже 2014 року, коли тільки починалися розмови про необхідність запрошення в Україну «варягів», які повинні були б допомогти нам у проведенні реформ, для більшості адекватних експертів було абсолютно очевидним, що ключовим питанням є обсяг наданих «варягам» повноважень, інструментів і ресурсів.
Природньо, що отримати повноваження, інструменти і відповідний обсяг ресурсів, необхідних для проведення реальних, а не декоративних псевдоперетворень у державі та суспільстві, «варяги» могли лише в разі консенсусу місцевої еліти. А в умовах України це було практично неможливо, оскільки «вожді аборигенів» кревно зацікавлені у збереженні чинного соціального порядку, який забезпечує їм панівне становище.
По суті, запрошеним варягам місцевою елітою пропонувалося втілити в життя принцип Великого Князівства Литовського: «Старого не руйнуємо, нового не вводимо». Справедливості заради, варто все-таки відзначити, що в нинішній Україні (вжити слово «сучасній» щодо теперішньої України язик не повертається) принцип литовських князів все ж дещо видозмінився: «Можна змінювати все, що не стосується інтересів місцевого пануючого класу, і в жодному разі не чіпати те, що дозволяє цьому класу збагачуватися і панувати».
У підсумку заїжджі реформатори у вільний від телеефірів та інтерв'ю час самотньо блукали коридорами ввірених їм відомств, споглядаючи кабінети, на дверях яких великими червоними літерами написано: «Не влазь! Вб'є!». Саме за цими дверима й вирішувалися всі питання, створювалися схеми, збивалися статки. І саме за ці двері «реформаторам» вхід був категорично заборонений.
Природньо, людина, яка приїхала в Україну отримати вагомий гонорар, а не кулю в голову, відкривати ці двері не стане. Зрештою, реформи були потрібні не приїжджому реформатору, який в будь-якому випадку отримував шикарну винагороду...
Не потрібно обманювати себе самим, і тим більше не варто дозволяти іншим вводити себе в оману: всі розмови про призначення «іноземних» фахівців – це елемент все тієї ж схеми: як створити ілюзію реформ, нічого принципово не змінюючи.
При існуючих розкладах «варяги» були приречені на провал. Власне, як і вітчизняні фахівці, яких, при всій повазі, в Україні точно не менше, ніж у Грузії, Польщі чи країнах Балтії.
Словом, проблема не в тому, хто буде робити реформи: українці, грузини чи костариканці, адже немає жодних секретних методик і універсальних рецептів. Питання в тому, чи є у нинішньої влади політична воля проводити реальні реформи.
Скажімо, коли в Московському царстві з'явилася політична воля проводити радикальні реформи, два різних государя по-різному вирішили це завдання. Іван Грозний спирався на місцеві кадри – опричників, а Петро Перший – на іноземців. Причому обидва доволі успішно впоралися з поставленими завданнями.
Щоправда, і в першому, і в другому випадках довелося зламати запеклий опір боярства.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»