Напередодні міністр соціальної політики Андрій Рева вразив українців надзвичайно логічним умовиводом: мовляв, їм не вистачає грошей на життя, бо вони забагато їдять. Бачте, цілих 50% доходу витрачають на їжу! Зовсім інша річ – німці, у них на харчування йде всього 14%. При цьому, як зазначив сам міністр, рівень цін в Україні та Європі відрізняється не сильно. Логіку в словах очільника Мінсоцполітики, ми так не вловили, але залишимо кпини над міністром простим українцям (які вже й так активно потішаються над ним у соцмережах). Як фактчекінгова організація, що перевіряє обіцянки політиків, пропонуємо поглянути на це з іншого боку, й пригадати, як узагалі виконують свої обіцянки з приводу цін на їжу вітчизняні політики.
Наприклад, у жовтні минулого року нардеп Вадим Рабінович пообіцяв разом із колегами по парламенту звернутися до Кабміну з вимогою відновити державне регулювання цін на соціальні продукти. Але ж не дарма одній вельми заповзятливій національності, до якої не без гордості зараховує себе Рабінович, приписують моторошне побажання: «Щоб ти жив на одну зарплату!». Вже не знаємо, чим образили прості українці народного депутата, але свою обіцянку він не виконав. І їм (у всякому разі більшості) таки справді доводиться виживати на жебрацькі в порівнянні з цінами на ринку зарплати та пенсії. До слова, до 7 червня цього року в Україні діяла система державного регулювання на певні продукти харчування, але в уряді її визнали неефективною і скасували.
Недалеко від Рабіновича пішов і його колега, депутат від БПП Віталій Курило. У своїй передвиборчій програмі обранець 113-го мажоритарного округу, що в Луганській області, Курило обіцяв встановити державний контроль за цінами на дитяче харчування, одяг і комунальні послуги. Вельми амбіційне завдання, як для парламентаря. Чи варто дивуватися, що він за 2,5 року в Раді його так і не виконав? Більше того, наскільки відомо «Слову і Ділу», подібних звернень від депутата в уряд також не надходило – як і законопроектів відповідного змісту в апарат ВРУ.
Особливу увагу цінам на продукти харчування люблять приділяти представники місцевої влади. Воно й зрозуміло: київські міністри й депутати далеко, а ось мери і губернатори до народу куди ближчі, і вже кому, як не їм, знати, скільки їдять українці і яку частину своїх доходів на це витрачають.
Правда, це зовсім не означає, що місцеві чиновники виконують свої обіцянки успішніше, ніж представники вищого ешелону влади. Наприклад, мер Києва Віталій Кличко намір відкрити в столиці 200 торгових точок продажу соціального хліба, озвучений іще в 2015 році, за рік так і не виконав. У січні 2016 року кількість точок продажу такого хліба становила по місту всього 130 штук. Можливо, мер і продовжив виконувати це зобов'язання пізніше, але ж обіцяв зробити це до кінця 2015 року... Певно, він був надто зайнятий знесенням МАФів, аби займатися цим. Виходить, обіцянку цю мер недовиконав – на превеликий жаль для армії пенсіонерів і бюджетників, для яких навіть копійчане заощадження на хлібі – вельми істотна економія особистого бюджету...
А ось губернатор Полтавської області Валерій Головко обіцяв діяти жорстко. Він пригрозив відновленням перевірок супермаркетів, які відмовлялися добровільно знижувати ціни на продукти. Зокрема, він у березні 2015 року в переговорах з представниками роздрібних мереж, що працюють в регіоні, пообіцяв, що якщо ті не уріжуть ціни, він звернеться до прем'єр-міністра з вимогою скасувати мораторій на перевірку бізнесу. Вже не знаємо, які аргументи він би приводив главі уряду, тому що пізніше губернатор пішов іншим шляхом: з кінця того ж місяця за рітейлерів області за дорученням Головка взявся Антимонопольний комітет. «Слово і Діло» визнало це достатньою підставою для того, щоб надати обіцянці статус «виконано».
Ну і ще одна обіцянка, що стосується цін на товари і продукти першої необхідності, цього разу – для українців, які проживають за лінією розмежування в зоні АТО. Можливо, жителі мирних регіонів не знають, але там у позаминулому році почали реалізовувати ініціативу місцевої влади щодо створення поблизу лінії зіткнення логістичних центрів (а простіше кажучи, ринків), де мешканці окупованих районів Донецької та Луганської областей могли б скупитися всім необхідним. Так ось, у липні 2015 року голова Донецької обласної ВЦА Павло Жебрівський пообіцяв, що ці центри не перетворяться на місця спекулятивної торгівлі. На жаль, як стверджують громадські активісти, саме це і сталося: в центрах процвітають корупція і, як наслідок, відсутність контролю за нормами відпуску товарів (спочатку планувалося, що продаватимуть не більше 50 кг продовольства в одні руки). З огляду на різницю між цінами на ринках і в торгових мережах по Україні й на території ОРДЛО, нескладно уявити, скільки охочих скористатися можливістю заробити на закупівлі українських продуктів і перепродажу їх у «ДНР» і «ЛНР».
Загалом, здебільшого з виконанням обіцянок щодо регулювання цін на харчування у вітчизняних політиків не складається. Ну або складається далеко не так, як хотілося б. Висновок із цього простий: не варто вірити заявам чиновників і депутатів про їхній вплив на ціни. Адже, за великим рахунком, це справа бізнесменів, а не політиків – заповнювати пропозицією найдешевший сегмент ринку. А робота політиків – забезпечувати українцям високу купівельну спроможність. Словом, Богу богове, а кесарю кесареве.
Аліна Костюченко, за матеріалами «Слова і Діла»