Чи очолить Турчинов президентську кампанію Порошенка? Чи об'єднаються Катеринчук із Гриценком? Куди зник «Демальянс»? Якою зачіскою в майбутній виборчій кампанії здивує нас Тимошенко? З ким у результаті опиниться Гройсман і в яких кошиках опиняться яйця Авакова?
Окремо кожне з цих питань має сенс, а всі разом – жодного. Через чотири роки після того, як утік Янукович, розвіялася надія на здатність українських політиків забезпечити нову якість політики й, відповідно, нову якість країни. Щось у силу своїх можливостей і розуміння вони, звичайно, роблять, не зовсім же самогубці, але межі розуміння, можливостей і елементарної волі виявилися катастрофічно невеликими.
Їх не вистачило навіть на те, щоб забезпечити ефект низької бази: в країні, яка стільки років була предметом виключно меркантильного інтересу «еліти», зовсім нескладні зусилля з олюдненню умов суспільного існування дали б помітний результат. Отриманий із горем навпіл безвіз дозволяє лише на власні очі переконатися, наскільки Україна далека від цивілізованих стандартів. А повернувшись додому, вчергове засвідчуєш, що розрив ніхто й не збирається долати.
У рейтинговому списку вже кілька років нічого не змінюється, але ніколи ще від нього не віяло такою безвихіддю. До активної кампанії кілька коротких перебіжок, але ніхто з претендентів навіть не намагається вдавати кандидата надії. Всі продають себе як менш безнадійних порівняно з іншими. Справжній ярмарок безнадії. Вибирайте на свій смак.
І річ не в неправильному позиціонуванні, а у відсутності інших варіантів позиціонування. Яка надія? Якщо ти чотири роки був ніяким, то на п'ятий дива вже ніхто не чекає й у нього не повірить. При цьому їм хочеться ще, незважаючи на те, що мало кому ще їх хочеться. У Яценюка та Гройсмана ще все життя попереду, Порошенко зовсім не старий, а Юлія Володимирівна лише молодіє, але чому питання їхнього подальшого працевлаштування має перетворюватися на тривогу й турботу всієї України?
Дивним чином паралельно йдуть два процеси: наростання впевненості нинішніх діячів у своїй незамінності й зростаюча ступінь роздратування, яку вони викликають, але ніби спеціально не помічають і навіть провокують.
Звідки роздратування – зрозуміло. Втома від несправджених очікувань на деякий час знижує громадянську активність, але підживлює громадянську емоцію. Якщо хтось думав, що з часом майданний і військовий біль притупиться, він мав рацію: гострота минає. Але не приходить смиренність.
І ось на цьому досить стрьомному тлі українські політики демонструють самовпевненість, що переходить у самовдоволення. Чого б це? Психологи стверджують, що відключення самокритики – це одна з базових реакцій на загрозу. Складні розумування відкидаються з метою економії енергії на порятунок. Якраз тоді, коли, здавалося, треба б мобілізувати всі інтелектуальні ресурси, вони виявляються недоступними, й усі реакції стають простими до примітивності.
Потрібно відразу сказати, що примітивність дається нашим політикам легко, тому що зі складністю тут і в менш стресові часи були великі проблеми. Ніколи не була в честі глибока й відкрита розмова про непрості проблеми, а реакції найчастіше нагадують рефлекторне сіпання ніжкою в жаби при невеликому ударі струмом. Віднедавна від влади, як і від опозиції, до речі, не завжди вдається домогтися й жаб'ячої реакції. Зачаїшся, може, пронесе. Або поводься, ніби нічого не відбулося, демонструй контроль над ситуацією, яка давно вийшла не лише з-під контролю, а й з-під усвідомлення.
Все це складається в безрадісну й тривожну картину перед початком битви за нові терміни та повноваження, битви, незрівнянної за нещадністю з усіма попередніми. Тому що нікого не шкода. Тому що війна. Тому що всі страшенно втомилися.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»