Ситуація із загальною екзальтацією, яку спричинила заява Петра Порошенка щодо звернення до Патріарха Константинопольського Варфоломія з проханням надати українській православній церкві статус помісної автокефальної церкви мене особисто реально потішила, в смислі розвеселила.
Проблема, звісно, серйозна та заслуговує на серйозне вивчення і висвітлення. Більше того, насправді, ця проблематика може розглядатися у багатьох аспектах. Передусім, з точки зору історії християнства, православ’я, релігій в Україні, Європі, світі. Окремо варто подивитися на проблему автокефалії з точки зору церковних правил: хто, як, кому, чому і на яких підставах може надати статус автокефалії.
Можна розглядати проблему у контексті політичному – як внутрішньополітчиному, так і зовнішньополітичному. Причому як у контексті міждержавних, так і міжцерковних відносин, передусім, взаємин між Патріархом РПЦ Кирилом та Патріархом Константинопольським Варфоломієм.
Можна проаналізувати з огляду на ситуацію та процеси, які відбуваються у вселенському православ’ї та християнстві загалом, а можна звузити цей контекст до державно-церковних та міжконфесійних взаємин всередині України. Нарешті, можна подивитися на питання і під кутом зору Конституції України і навіть крізь призму передвиборчих технологій.
Безумовно, кожен окремий із згаданих вище аспектів заслуговує на окреме висвітлення і серйозне вивчення. Нічого потішного у цьому нема.
Розвеселило інше. Дивлячись на всезагальне збудження, може скластися враження, що сталося щось надзивичайне. Хоча особисто у мене виникає відчуття, що всі ми герої жарту про склеротика, у якого через втрату пам'яті щомиті «новини».
Тож особисто мені хотілося б, наразі, зосередитися лише на одному аспекті – а саме на тому, що нічого надзвичайного не сталося, принаймні поки що. Все це вже було. І боюся, ще буде.
Не занурюючись в історію церкви, хочу нагадати, що навіть у новітній історії України епопея зі створенням помісної церкви триває практично із відновлення (чи встановлення, кому як більше подобається) Державної Незалежності.
Після бурхливих процесів релігійного життя кінця 80-х – середини 90-х років минулого століття, коли власне, створювалася та інституалізувалася та релігійна ситуація, яку ми маємо сьогодні, друге дихання ідея помісної церкви отримала за часи президентства Ющенка.
Якщо хтось підзабув, а я нагадаю, що Патріарх Варфоломій вже відвідував Україну у 2008 році. І тоді до біса було розмов про помісну церкву. Натомість, замість автокефалії, Патріарх Варфоломій обмежився туманими натяками на гіпотетичну можливість відновлення претензій Константинопільського престолу на Київську митрополію, а у перспективі й інші українські митрополії.
Зрозуміло, що це нікого не влаштовувало, ані Патріарха Філарета, ані Ющенка, ані РПЦ, ані самого Варфоломія, який не палав бажанням вступати у конфлікт з останньою через суперечку щодо канонічної території, спогади про яку губляться у сивині віків, а нафтодолари РПЦ приємно пахнуть і сьогодні.
Себто всі лишилися при своїх інтересах.
Трохи згодом, того ж 2008 року під час Російсько-Грузинської війни зажевріла надія, що Патріарх Грузинський Ілля ІІ визнає УПЦ КП. Тут варто зазначити, що зазвичай, ніхто крім церкви-матері (у лоні якої до моменту отримання автокефалії перебувала церква), не може надати такий статус, але визнання бодай однією автокефальною церквою значно підвищує шанси на визнання тієї чи іншої церкви як автокефальної у структурі вселенського православ’я.
Втім, і цього не сталося. Мабуть бажання «насолоти» Росії виявилося у грузинських церковників не настільки потужним, як видавалося українцям. А може зв’язок грузинської церкви з РПЦ виявився міцнішим, ніж зв’язок священників грузинської церкви із грузинським народом.
Заради справедливості, треба зазначити, що РПЦ у російсько-грузинському конфлікті, принаймні позірно, зайняла виважену позицію: засудила кровопролиття та формально не стала зазіхати на частину канонічної території Грузинського Патріархату, втрачену Грузинською державою (Абхазія та Південна Осетія). Між іншим, аналогічну позицію, бодай позірно займає РПЦ і щодо канонічної території УПЦ в анексованому Криму.
Як би там не було, але зусилля Віктора Ющенка подолати розкол в українському православ’ї та створити помісну церкву в Україні провалився. На якійсь час тема закрилася. І забулася.
А тепер нагадаю склеротикам, що за час президентства Порошенка тема із помісною церквою також виникає не вперше. І парламент України вже звертався до Варфоломія у 2016 році з проханням про помісну церкву. А Парубій навіть заявляв, що Варфоломій пообіцяв відвідати Україну.
Словом, два роки тому вже були і заяви Президента, і промови спікера, і постанови Верховної Ради України із зверненням до Патріарха Варфоломія. І ось зараз дежавю: заяви президента, звернення парламенту... Доречі, нову постанову можна не писати – нехай народні обранці просто вдруге проголосуть за позаминулорічну. Хоча нащо вдруге голосувати? Хіба та, схвалена два роки тому Верховною Радою України, постанова вже втратила чинність?
Крім цього, хотілося попередити українських законотворців, що Патріарх Константинопольський, хоча й має титул Вселенського, тим не менш, зовсім не є «директором вселенського православ'я» і наврядчи ризикне йти на пряму конфронтацію із РПЦ, що потенційно може призвести до розколу у всесвітньому православ’ї.
Натомість, наврядчи ліквідує розкол у православ’ї українському.
По-перше, яка саме з нині наявних в Україні православних церков отримає статус автокефалії і стане помісною? УПЦ (КП), УПЦ (МП), УАПЦ? Яка буде позиція УГКЦ, яка також є православною церквою? Чи може у разі визнання УПЦ (КП) автокефальною церквою, УПЦ (МП) сама собою розчинеться у повітрі чи «зникне як роса на сонці»? Як зміниться становище католиків, протестантів, мусульман, прибічників інших релігій та невіруючих?
Не буду вдаватися у юридичну казуїстику та богословські тонкощі, скажу лише, що Україна – світська держава, а поняття автокефалії та помісної церкви – це поняття з області церковного життя. Для світської держави НЕМА І НЕ МОЖЕ БУТИ канонічних чи неканонічних церков. З точки зору українського законодавства релігійні організації – це лише різновид громадських організацій, як наприклад товариства собаководів чи захисників прав сексуальних меншин.
Більше того, попри те, що собаководи та геї зазвичай постійно собаководи та геї, а православні стають православними переважно двічі на рік – на Різдво та Великдень – останні чомусь мають невиправдано багато пільг у порівнянні із собаководами чи геями (хоча членство, принаймні неформальне, у всіх цих громадських організаціях мабуть не взаємовиключне). Як би там не було, але чомусь релігійні організації мають пільг більше, ніж навіть святі антикорупціонери! Які там е-декларації, коли богобоязнені можуть навіть ідентифікаційні номери не брати.
Також не треба забувати, що мета церкви не служити державі чи виховувати патріотів. Служити державі мусять в першу чергу «слуги народу», які рясно обсіли державне корито мов ті жаби плесо; а патріотів мусить виховуати освітня система (пам'ятаєте була колись така) і батьки, звісно якщо останні не встигли зландати з квітучої православної України на заробітки до Польщі, збирати городину у католиків «зєло нє праваславную».
Завдання церкви, якщо хтось, через надмірне перебування у парадигмі політичного православ'я, забув – служити богу і займатися порятунком душ.
Звичайно, є чимало людей, які марять політичним православ'ям таким як у РФ, щоб любов до бога і до президента була тотожньою.
Втім, в Україні так ніколи не було і сподіваюся не буде, бо у нас за виключнням короткого часу перебування в складі Російської імперї церква була не інститутом держави, а інститутом громадянського суспільства. Хоча впарити українцям державну церкву і свій українській варіант духовних скрєп, звісно, дуже спокусливо. То може у подальшому священники помісної церкви ще й статус держслужбовців отримають, як свого часу у Російській Імперії було? Законопроект відповідний христолюбивими нардепами вже розроблено? Молоко їм за шкідливі умови праці не передбачається? Замість молока можна талони на бензин для майбахів видавати. Чи думаєте майбахи лише Патріарх Кирил любить, а наші українські попи віддають перевагу громадському транспорту та велосипедам?
І насамкінець. Я не розумію нащо світським людям лізти у сварку попів, які ділять паству, граючи на патріотичній кон'юнктурі? Скільки б вони не скублися між собою, світський світогляд та його носії для цих людей божих лишатиметься ворогом номер один, бо що з нас «безбожників» настрижеш? Самі лише проблеми, то Земля не пласка, то фізичний вакуум виявляється не «нічим», то влада не від бога...
Тож нехай кожен сам визначає молитися чи не молитися. І якщо молитися, то кому, де і як. Без допомоги з боку держави. Богу – богове, а кесарю – кесареве.