Наприкінці квітня цього року Конституційний суд України визнав неконституційним закон про всеукраїнський референдум, ухвалений Верховною Радою 7-го скликання в листопаді 2012 року.
КС довго ухвалював рішення. Відповідне подання 57 народних депутатів було скероване ще 1 грудня 2014 року. Фактично, весь цей час українці чисто теоретично могли б користуватися старим законом для процедури ініціації референдуму.
Проте відтепер у громадян узагалі немає можливостей для проведення такого роду процедури прямої демократії для ухвалення доленосних для країни рішень. Зрештою, сам закон 2012 року був настільки маніпулятивним і небезпечним у цьому плані, що проводити будь-який референдум означало початок масштабної авантюри з непрогнозованими наслідками.
Втім, принаймні до рішення КС існували певна процедура, за якої можливо було б ініціювати референдум. Парадокс полягає в тому, що після ухвалення закону «Про всеукраїнський референдум» втратив силу попередній «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», тобто попередній склад парламенту позбавив українців ще й права на проведення місцевих референдумів.
Тому зараз ідеться не лише про новий закон щодо проведення всеукраїнського референдуму, але й створення загалом нового законодавства в питанні місцевих референдумів. Звісно, є багато проблемних моментів щодо проведення місцевих опитувань з огляду на ситуацію з військовою агресією в державі. Та поки нинішні парламентарі не надто поспішають у питанні розробки нового законодавства щодо референдумів, відклавши це питання на невизначений термін.
Ще в червні 2015 року в парламенті був зареєстрований законопроект №2145а, в якому викладена процедура підготовки та проведення всеукраїнського референдуму відповідно до вимог Конституції та з урахуванням рекомендацій Венеційської комісії. Втім, документ після трьох років з часу реєстрації, безумовно, потребує доопрацювання. Тому навіть за сприятливих обставин народні депутати можуть розпочати роботу над ним не раніше ніж восени цього року.
Фактор політики
Тему референдуму, незважаючи на фактичну відсутність законної процедури його ініціації та проведення, використовують у своїй риториці майже всі рейтингові політики.
Так, партія «Батьківщина» та Юлія Тимошенко весь 2017 рік займалися підготовкою до проведення всеукраїнського референдуму щодо заборони на продаж сільськогосподарської землі. «Батьківщина» розгорнула в усій країні систему створення ініціативних груп для проведення референдуму, збору трьох мільйонів підписів, а також планує об’єднатися з Асоціацією фермерів та аграріїв. Ми боротимемося за те, щоб земля не стала товаром», – розповіла про свої політичні плани Юлія Тимошенко. Втім, наразі ця тема зайшла в глухий кут.
Восени 2017 року про ініціативу скликати референдум щодо вступу України до НАТО та ЄС заявив президент Петро Порошенко. «Я не виключаю, що ініціюю в належний час відповідний референдум, щоб продемонструвати волю українського народу. Всім – і нашим друзям, і агресивному сусіду, і всім українським політикам, щоб за будь-яких політичних розкладах нікому з них не захотілося ревізувати цей курс і ввести в оману», – заявив президент.
Впритул до спроби провести всеукраїнський референдум у 2013 році, напередодні подій Революції Гідності, наблизилася КПУ. Тодішній її лідер та екс-народний депутат Петро Симоненко хотів скористатися опцією референдуму для того, щоб запитат українців, який саме вектор розвитку вони обирають – асоціацію з ЄС чи Митний союз із Росією. Попри штучну боротьбу КПУ із судами й нібито забороною агітувати чи збирати підписи, Симоненко та його соратники були налаштовані рішуче. Поки тодішня влада під егідою Партії регіонів та президента Віктора Януковича начебто не сумнівалася в обраному курсі на євроінтеграцію, саме комуністи проводили найбільш послідовну агітаційну роботу зі своїми виборцями. Чи було це спрямовано на консолідацію електорату самої КПУ, чи зручним оманливим маневром для підступних намірів тодішніх «регіоналів» різко змінити курс на проросійський, досі залишається загадкою.
Неконституційний закон
Поки що про проведення будь-якого референдуму до ухвалення нового закону можна забути. Конституційний суд і справді виніс справедливе рішення, адже документ дозволяв змінювати Конституцію України в обхід парламенту.
Крім того, документ міг стати інструментом узурпації влади, адже зібрати необхідну кількість людей для ініціативної групи та збору 3 мільйонів підписів було можливо лише завдяки потужному адміністративному ресурсу.
Ба більше, закон 2012 року передбачав можливість ухвалення нової Конституції, що прямо суперечить нормам чинного Основного закону. А ще незрозуміло, хто і як мав написати текст нової Конституції, що ставить під сумнів його конституційність. Зрештою, за законом, ініціативна група – а це 2 тисячі людей – мала б зібратися в одному приміщенні, проте в такому, що не належить до державних установ. Сама наявність таких приміщень – це виклик і поле для маніпуляцій у разі спроби ініціювати всеукраїнський референдум.
Загалом, у тих обставинах, в яких опинилася Україна, говорити про волевиявлення шляхом референдуму й справді небезпечно. Однак це не означає, що в демократичній державі може взагалі бути відсутня така опція. Тож саме час замислитися про те, щоб привести у відповідність українське законодавство до цивілізованих норм. До слова, не у всіх державах, навіть демократичних, існує досконала процедура проведення загальнонаціональних референдумів. Щоправда, є багато інших можливостей – такі, як процедура відкликання депутатів, імпічмент, місцеві опитування та плебісцити, та й загалом дієва система стримувань і противаг.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»