Вже завтра, 11 липня, в Польщі вшановуватимуть Національний день пам’яті жертв геноциду. В 2018-му виповнюється 75 років із дня початку Волинської трагедії – події, яка супроводжувалися етнічними чистками українського та польського населення.
За останні три роки Україна та Польща, попри безліч спроб, так і не змогли знайти спільний знаменник для встановлення історичної справедливості та довгоочікуваного примирення з приводу тих трагічних подій.
У 2016 році, попри спроби української сторони як на офіційному рівні, так і завдяки зусиллям культурних та громадських діячів, польський Сейм таки вирішив на офіційному рівні щорічно вшановувати День пам’яті жертв геноциду саме 11 липня. Звісно, з точки зору польських парламентарів вважається, що в геноциді поляків винні українські націоналісти, ОУН та УПА. Зважаючи на процес переосмислення неоднозначних історичних постатей та подій в Україні, таке трактування польських політиків у багатьох українців не викликає нічого іншого, крім почуття образи.
У 2017 році криза на тлі історичної пам’яті лише поглибилася. Почалося все з демонтажу меморіального пам’ятника воїнам УПА на цвинтарі в селі Грушовичі, розташованого в Польщі. Мовляв, щоб довести, що на цвинтарі й справді поховані українці, потрібно ще провести розкопки та історичні дослідження. Україна зі свого боку рішуче засудила такі дії Польщі й згодом заборонила ексгумацію польських поховань на своїй території.
На цьому криза не вичерпалася. Польська сторона почала запроваджувати «чорні списки» на в’їзд до Польщі українських чиновників та істориків, які причетні до історії з мораторієм на ексгумацію польських поховань в Україні. Згодом польська влада ініціювала зміни до закону про Інститут національної пам’яті: віднедавна до повноважень цієї установи належить покарання за «заперечення бандерівських злочинів».
Усі спроби якось налагодити «історичний» діалог поки зазнають невдач. Результати зустрічі двох президентів у Харкові наприкінці 2017 року були багатообіцяючими, втім, реальних кроків до примирення досі не відбулося. Наразі саме Польща демонструє жорстку позицію щодо подій Волинської трагедії.
Війна поглядів
Наприкінці минулого тижня український президент Петро Порошенко відвідав польське село Сагринь, щоб вшанувати пам’ять загиблих українців. Саме в цьому селі в 1944 році регулярні частини Армії Крайової та польські «селянські батальйони» здійснили акт етнічної чистки українського населення, знищивши, за попередніми даними істориків, понад тисячу українців.
Цього ж дня президент Польщі Анджей Дуда відвідав Волинь, де неподалік одного із сіл також вшанував пам’ять своїх співвітчизників, загиблих від дій українських загонів УПА.
Прикметно, що обидва президенти так і не знайшли часу, щоб провести спільну зустріч і поговорити про наболіле. Втім, риторика кожного з глав держав відрізнялася. Якщо Петро Порошенко застеріг польську сторону від неоднозначних політичних оцінок спільного минулого й закликав переглянути політику щодо нового законодавства про польський Інститут національної пам’яті, то Анджей Дуда був більш різкий у висловлюваннях. Саме з його вуст пролунала дуже сумнівна інформація про масштаби етнічних чисток: мовляв, українці під час Волинської «різанини» знищили близько 100 тисяч поляків, тоді як останні помстилися й вбили «лише» 5 тисяч українців.
Загалом, такі заяви лідера однієї з найбільш розвинених держав Євросоюзу є не лише відвертою неправдою, але й відвертим дикунством у 21-му столітті. Вимірювати провину обох сторін кількістю загиблих людей – блюзнірство й неповага до історичної пам’яті як свого народу, так і народу держави-сусідки.
Цікавими в плані аналізу є й висловлювання посла Республіки Польща в Україні Яна Пєкло, який також виступав із промовою на Волині до дня вшанування трагічних подій 75-літньої давнини. Зокрема, він зазначив, що свого часу після трагедії Другої світової війни Польщі та Німеччині вже вдалося досягти порозуміння, тому з Україною «також має вийти». Тобто наразі в польському істеблішменті головує думка про відсутність порозуміння з українською стороною. Це і бентежить, і дивує водночас. Адже майже увесь 2017 рік українська сторона на найвищому рівні намагалася всіляко сприяти налагодженню відносин із Польщею саме в питанні національної пам’яті.
Міф про сильну Польщу
Втім, такий підхід з боку Польщі нікого не здивував. Річ у тім, що нині польські політики намагаються знайти вигідне позиціонування не лише у відносинах з Україною, але й укріпити свої позиції в ЄС.
Саме тому з полиці історичної шафи знову дістали «міф про сильну Польщу». На жаль, саме Україна стала найбільш вразливим об’єктом, який можна вдало використати для власного звеличення й позиціонування Польщі. Це сприятлива тема як для внутрішньої політики, так і для зовнішньої.
Адже кожен поляк, якими б добрими почуттями та намірами він не був просякнутий до України та українців, у більшості випадків схвалить риторику уряду та президента, які відстоюють перш за все свій власний національний інтерес.
А в плані зовнішньої політики цілком імовірно, що питання національної пам’яті та встановлення історичної справедливості буде використане (і вже, можливо, використовується) як додатковий фактор у політичних й економічних відносинах з Україною. Тобто це елемент тиску на Україну. Наприклад, аналогічна ситуація існує з мовними нормами в законі про освіту, які використовує Угорщина. Офіційний Будапешт не бачить нічого поганого в тому, щоб відстоювати свої національні інтереси, блокуючи поступ України до НАТО в обмін на виконання своїх умов.
Які важелі впливу має Польща? Геополітичні та економічні. І якщо в першому питанні Україна для Польщі є стратегічним партнером і будь-які непорозуміння невигідні обом сторонам, то економічний аспект є болючим передусім для української сторони. Згадати лише, скільки українців наразі працюють у Польщі, і пряму залежність української сторони від цієї обставини не важко вирахувати.
Тривалий шлях до примирення
Насправді, українці вкотре стали заручниками запопадливості своїх же політиків. Під час останньої зустрічі в Харкові в 2017 році Петро Порошенко пообіцяв, що Україна вирішить питання щодо скасування мораторію на проведення пошуково-ексгумаційних робіт польських поховань.
Природньо, що з позиції більш впливового гравця і з точки зору відновлення «міфу про велику Польщу», політики останньої сподівалися, що українська влада першою виконає свої зобов’язання. Натомість самі й не планували йти назустріч – провівши ексгумацію українських останків у Грушовичах, польські історики отримали свідчення того, що в могилах начебто й справді не було українських вояків. Тобто, виходить, формально Польща й не має відновлювати ніяких надгробків, бо ж похованих українців там і немає. Аргументи вітчизняних істориків про те, що вояків УПА ховали не в обмундируванні, а в цивільному одязі, щоб приховати їх приналежність до повстанських загонів, польська сторона свідомо не чує.
Виходить, що нинішній шлях до «примирення» з польською стороною виглядає радше як нехтування українською позицією задля певних політичних та геополітичних дивідендів для польської сторони. Спроби української влади залагодити ситуацію й заклики до конструктиву не те що нехтуються, а просто «беруться до відома». Тобто Польща, скориставшись слабкістю України, намагається здобути якомога більше геополітичних балів у складній історичній головоломці. А вже потім, колись, можливо, спробує врахувати й думку свого стратегічного партнера. Коли таки здобуде свій інтерес і використає всі важелі впливу на слабкого сусіда.
У майбутньому Україні варто детальніше відпрацьовувати стратегію захисту своїх національних інтересів і в контексті збереження власної історичної пам’яті. Із беззаперечним переліком аргументів та продуманою інформаційною політикою як всередині українського суспільства, так і для зовнішнього реципієнта. І жорсткіше захищати власну точку зору, яка, безумовно, заслуговує на повагу й розуміння.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»