Озираючись назад, як відомо, легко бути розумним. Але зараз видно, як і заднім числом дуже багатьом важко прийняти нескладну істину, що це були вибори проти Порошенка, демократична процедура відсторонення Петра Олексійовича від влади. Зайшовши у виборчу кампанію з антирейтингом в половину електорату (50,2%, жовтень 2018 року, спільне опитування КМІС, Центру Разумкова та групи «Рейтинг»), президент міг виграти лише за якогось фантастичного збігу обставин і цілковитого невезіння конкурентів. Конкуренти й були безуспішними. Крім одного.
Зеленський спочатку переміг у боротьбі за звання анти-Порошенко, інше було справою техніки, – саме техніки, а не якоїсь нової витонченої технології, як пояснюють зараз шоковані противники. Як би не грали проти президента решта кандидатів, вони залишалися замкнені в межах відносно невеликої групи своїх прихильників, зацікавити інших політики, що вже неодноразово розчарували, не зуміли, та й навряд чи могли. На них поширилося загальне невдоволення українською політикою та політиками, звідси підвищений інтерес до неполітика, який регулярно зі сцени та з екрану висловлював таке ж невдоволення.
Зеленський потрапив у резонанс із громадськими настроями, й висловлювати до нього претензії з цього приводу дивно. Біда в тому, наскільки не були й не потрапляють у ці настрої професіонали політичної роботи, чий борг тримати руку на пульсі країни й враховувати при ухваленні рішень.
Виборча кампанія Петра Порошенка тому й була приречена, що будувалася на спробі продати його, обридлого, незадоволеному виборцю: «А ось томос, подивіться, як підкреслює вигідні торони президента томос!». Завзяті спроби нав'язати відторгнений політичний товар призвели до того, що «покупця»-виборця розлютили ще більше, когось остаточно відштовхнувши, а когось і підштовхнувши до альтернативи.
Антирейтинг у півсотні відсотків поділяє громадян чітко навпіл між прихильниками й противниками, в антирейтингу є ще певний близький і залежний шар. До тих, хто в жодному разі не хоче бачити Порошенка президентом, примикає група в півтора-два десятки відсотків громадян, які просто від нього не в захваті, без сильних емоцій. Але зростання роздратування активних противників збільшує стриманість щодо кандидата й у цій групі. До кінця кампанії антирейтинг Петра Порошенка зріс до 58% (квітень, КМІС). Одночасно перетікання додали й без того беззастережному лідеру Зеленському в рази більше голосів, ніж президенту – і все, партія зіграна.
Водночас тривала кампанія з «продажу» Петра Олексійовича, ще й на тлі підкреслено недосвідченого конкурента, привела багатьох прихильників президента до стану, коли вони буквально стали бачити Порошенка в аурі й у позолочених латах. Чи не найгірший вибір перетворився на єдино можливий, а часом і просто на історичний. Відповідно, очевидні недоліки противника стали виглядати жахливими, його невизначені інтенції трактуватися виключно як ворожі. Якщо Петро Порошенко ототожнюється з Україною, поразка президента, ясна річ, справжня катастрофа для країни.
Тим часом, щоб зрозуміти, що стоїть за вибором Володимира Зеленського, потрібно розшифрувати, в чому полягає масове відторгнення Порошенка. І це, до речі, першочергове завдання самого без п'яти хвилин президента. Здається, спільним знаменником для дуже строкатої безлічі виборців Зеленського є запит на нормалізацію – в найширшому сенсі слова. Влада, яка була сформована в тривожному, а іноді й просто страшному 2014 році, багато в чому будувалася й будується навколо та внаслідок надзвичайних обставин. Окреме, хоча й, безумовно, важливе питання, наскільки вона діяла адекватно цим обставинам, а наскільки часом переоцінювала чи недооцінювала, чи навіть паразитувала на них. Головне ж, для масового виборця вибір Порошенка на рівні сприйняття, усвідомленого чи ні, означає продовження надзвичайного, а люди скучили за нормальним.
Чи може Зеленський, людина нова не лише в практичній політиці, а й узагалі у сфері політичного, забезпечити цю очікувану та жадану нову норму, яку кожен трактує по-своєму? Ні, звичайно. У цьому сенсі він приречений стати новим президентом-невдахою. Але ігнорувати потужні громадські очікування більше не можна. І так, це не антиукраїнський запит, а, власне, запит України, визначений демократичним шляхом. І щоб на нього відповісти найбільш точно, потрібно діяти з позиції дорослих людей, тобто без дитячих образ і фантазій щодо навколишнього світу.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA