Поки політичні партії, які долають виборчий бар’єр у 5%, замислилися про можливі формати коаліції й приблизно підраховують кількість депутатських мандатів у новому скликанні парламенту, ще близько 10 політичних сил відчайдушно намагаються подобатися виборцю, щоб хоча б спробувати потрапити до Ради.
Основна проблема цих партій у відсутності медійних та фінансових, а відтак і організаційних ресурсів для боротьби за прихильність виборців. Та ще більше їм не вистачає харизматичних лідерів, чіткої структури й зваженої політичної стратегії на основі ідеологічних поглядів. Останні штаби намагаються замінити креативом та нестандартними кроками, які могли б запам’ятатися виборцю.
Найцікавіше відбуватиметься після парламентських виборів, адже саме вони покажуть дієвість тих чи інших стратегій позиціонування. А найголовніше – скільки саме виборців можна залучити, використовуючи суто організаційний ресурс та класичні методи політичного PR.
Колишні фаворити
Враховуючи всі аспекти політичної конкуренції, залишається не так багато політичних партій, які мають реальні шанси позмагатися за 5% голосів виборців.
Перш за все, йдеться про партію «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, яка ще на початку цього року за рахунок рейтингу свого лідера могла сподіватися на 7-8% голосів виборців. Утім, 6,91% підтримки громадян на президентських виборах Анатолія Гриценка автоматично не гарантували такого ж результату під час парламентської кампанії. Рейтинг партії швидко пішов донизу після зростання популярності «Слуги народу» та виходу на політичну арену Святослава Вакарчука на чолі партії «Голос». Гриценко на їх тлі просто загубився.
Ще двоє реальних претендентів на проходження до Раду – «Самопоміч» та Радикальна партія Олега Ляшка – втрачають своїх виборців через низьку активність у медіа й відсутність дієвого власного порядку денного. Обидві партії мають фракції в парламенті – лави «Самопомочі» майже за 5 років каденції парламенту суттєво зменшились, як і підтримка партії. РПЛ без підтримки медійного ресурсу вже не може мобілізувати свій звичний сільський електорат в умовах жорсткої конкуренції.
Усі три партії роблять ставку на зовнішню рекламу та креатив. Анатолій Гриценко з’являється в провокаційних відеороликах, Андрій Садовий обрав образ «надійних» і пильно дивиться в очі виборцям із білбордів, а вічний «вилоносець» Олег Ляшко оголосив священну війну проти «повзучого реваншу». Теоретично, всі три очолювані цими лідерами партії мають шанси потрапити до нової Верховної ради, втім, їм доведеться дуже постаратися.
Хайп та ставка на технократів
Одразу кілька політичних сил спробують відпрацювати тему «технократів» та професіоналів у владі.
Поки найбільш ресурсною виглядає кампанія «Української стратегії» на чолі з поки ще чинним прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом. За даними соціологів, партія набирає не більш ніж 2% голосів респондентів, утім, ця цифра може зрости. Сам Володимир Гройсман вже заявив, що в разі проходження його партії до нового парламенту запропонує свою кандидатуру на очільника Кабміну. Головний канал комунікації з виборцем – зовнішня реклама та впізнаваність списку партії, який переважно складається з чинних міністрів уряду Гройсмана.
Тему «технократів» намагатимуться розіграти й у партії «Сила і честь» Ігоря Смешка. Поки партія не показує такого ж сильного електорального ривка, як її лідер під час президентської кампанії. Все ж для розбудови партії в умовах відсутності значних ресурсів потрібен час або висока впізнаваність її лідера. Ані того, ані іншого в Смешка немає, тому пройти до парламенту «Силі і честі» буде складно.
Партія «Сила людей», мабуть, найменш рейтингова, втім, найбільш послідовно відстоює принципи «технократії» та професіоналізму у владі. Головна проблема партії навіть не у відсутності ресурсів, а в недостатній електоральній базі – занадто вузька ніша для здобуття достатньої кількості голосів до Ради.
Цікаво спостерігати й за спробою партій націоналістичного спрямування знайти своє позиціонування для проходження до наступного скликання парламенту. «Свобода», «Національний корпус» та «Правий сектор» вирішили навіть іти на вибори єдиним списком. Такий крок – чи не єдиний приклад реального об’єднання зусиль на цих позачергових виборах.
Нарешті, деякі партії та їхні лідери будуть хайпувати й отримувати свої політичні дивіденди для підняття впізнаваності та подальшої розбудови своїх політичних проектів.
Перш за все, йдеться про тріумфальне повернення екс-президента Грузії та колишнього очільника Одеської ОДА Міхеіла Саакашвілі, який не без складнощів, але таки зумів відстояти право балотуватися на вибори до Верховної ради. До того ж ЦВК таки зареєструвала виборчий список «Руху нових сил» до парламенту. Вочевидь, Саакашвілі використовуватиме власний медійний образ для підняття впізнаваності РНС. Наприкінці 2015-го та на початку 2016-го партія могла розраховувати на підтримку 10-15% виборців. Втім, після такого злету й конфлікту з тодішнім президентом Петром Порошенком Саакашвілі змушений був частково згорнути свою політичну діяльність в Україні.
А от Аграрна партія на чолі із новим лідером – «співучим ректором» Михайлом Поплавським – схоже, може також розраховувати взяти голоси виборців у нестандартний спосіб. Наприклад, залучивши до агітації відомого співака й поп-кумира Олега Вінника. Звісно, навряд чи такий крок допоможе партії потрапити до парламенту, однак виборча кампанія точно запам’ятається.
Поствиборчий період
Основні політичні гравці готуються до не менш гарячої політичної осені. Якщо партія набирає більш ніж 2% голосів виборців, то отримує державне фінансування. Конкурентів цього року на отримання державних коштів вистачатиме.
Втім, і це не головна мета. Адже рейтинги так само швидко зникають, тому головне завдання для політичних сил – залишитися й електорально закріпитися в політичному полі за будь-яких обставин. Найпростіший шлях – здобути прихильність громадян на місцевих виборах.
Найімовірніше, саме місцеві вибори, які можуть також відбутися не за графіком наприкінці 2020 року, а раніше, й стануть головною метою для партій, які не зможуть подолати виборчий бар’єр і потрапити до нового скликання парламенту.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»