Спостерігаючи за реакціями як професіоналів, так і аматорів на те, що відбувається в державі, пригадую один дуже відомий у соціальній психології феномен.
23 листопада 1951 року на Пелмерському стадіоні у Принстоні відбулася завершальна гра футбольного сезону, в якій зустрілися команди Принстону та Дартмуту.
Перемогу в цьому цікавому матчі, який видався напрочуд напруженим із величезною кількістю порушень правил, здобула команда Принстону.
Але найцікавіше сталося після гри.
Двоє викладачів психології Г.Кентріл (Принстон) та А.Гесторф (Дартмут) випадково звернули увагу на те, як по-різному побачили і висвітлили гру університетські газети. Тож науковці запропонували переглянути запис гри своїм студентам, а потім провели серед них анкетування щодо перебігу матчу... і отримали підтвердження своїй здогадці – попри те, що всі бачили запис однієї і тієї самої гри, насправді представники протилежних таборів побачили різне і по-різному, наприклад, кількість фолів та помилок.
Це дало вченим підстави стверджувати: люди не просто реагують на події, люди поводяться відповідно до власних уявлень про ці події.
Пізніше, у 2012 році, вчені вже Єльського університету оприлюднили результати іншого дослідження, учасників якого просили оцінити відео, на якому поліція затримує демонстрантів (різні групи отримали різну фабулу демонстрації).
Як і в разі з футбольним матчем, виявилося, що оцінка подій залежала від того, наскільки культурні цінності піддослідних відповідали поглядам демонстрантів.
Це все до того, що ж саме кожен побачив у вчорашньому засіданні Верховної ради України та рішеннях, нею ухвалених.
Ми ж усі бачили одне й те саме засідання? Чи не так? Хтось побачив «зухвалу спробу влади ухвалити антинародні закони, приспавши увагу патріотів запровадженням карантину», а хтось – «неухильне слідування вимогам Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», де чітко визначається як процедура розгляду законопроектів, так і порядок призначення та проведення позачергових засідань в умовах, коли було внесено зміни до календарного плану роботи сесії.
Хтось побачив «мародерство і розпродаж неньки-України», а хтось – «забезпечення власникам земельних паїв повноцінного права власності та запровадження врешті-решт «ринку землі».
Хтось – «зраду національних інтересів та обман виборців», а хтось – навпаки: «виконання політиками своїх передвиборчих обіцянок, оскільки і СН, і «ЄС», і «Голос» обіцяли запуск ринку землі».
Хтось побачив «розвал монобільшості і початок політичної кризи», а хтось – «утворення в парламенті нової «коаліції де-факто» (причому кожен побачив цю нову «коаліцію де-факто» по-різному, довільно беручи до уваги результати голосувань: хтось – як коаліцію СН і ОПЗЖ, а хтось – як коаліцію СН і «ЄС» із «Голосом» на додачу).
Насправді ж, відповідно до Конституції України коаліція формується на основі депутатських фракцій, а отже доти, доки у складі СН буде понад 226 членів, усі розмови про припинення існування монобільшості – рафінована маячня, що, безумовно, не виключає можливості формування ситуативних союзів з іншими політичними силами, як це було напередодні, коли за різні законопроекти свої голоси віддали різні політичні сили.
Але кому я це намагаюся пояснити? Розумні ж і так все це розуміють, а дурням – воно і не треба?
Виявляється, що не так.
Дослідження Дена Кагана продемонстрували, що насправді більш освідчені люди значно краще роблять висновки, спираючись на дані та свою здатність цими даними оперувати. Проте, так відбувається лише тоді, коли йдеться про нейтральні теми. Щойно теми набувають особистісного забарвлення (ціннісних орієнтацій чи політичних уподобань), більш освідчені люди демонструють значно вищий рівень так званого «мотивованого міркування», інтерпретуючи інформацію так, аби вона не суперечила їхнім поглядам.
Парадоксально, але математично грамотні помиляються частіше, інтерпретуючи дані, які мали для них особистісне значення. Це дало підстави Д.Кагану стверджувати, що «схильність до поляризації не зменшується серед освідченіших учасників, а навпаки – збільшується».
Більше того, подальші дослідження продемонстрували, що значна частина людей, які дотримуються певних поглядів, не відмовляються від них, отримавши інформацію, яка їм суперечить. Навпаки, впевненість у власній правоті лише зростає. Наприклад, серед тих, хто підтримував вторгнення союзників до Іраку через наявність та можливість розробки Саддамом Хусейном зброї масового знищення, певна частина лише посилила свою впевненість у правильності такого кроку після того, як були наведені переконливі дані відсутності зброї масового знищення та здатності Іраку її виробляти.
А тепер… нумо сперечатися про те, хто і що бачив!
Валентин Гладких, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA