З першого липня країни Європейського Союзу продовжать заборону на в’їзд для іноземців із країн, де досі спостерігається високий рівень захворюваності на коронавірус COVID-19. Україна – також у цьому переліку. Це означає, що сотні тисяч українців не зможуть не лише вирушити в туристичні подорожі, але й на традиційні заробітки за кордон.
Українські робітники – чи не найпотужніша робоча сила в країнах східної Європи. У Польщі, попри карантинні обмеження, досі перебувають близько мільйона українських громадян. Серед них не лише заробітчани, а й їхні родини. У Чехії вже офіційно визнали, що без допомоги українських заробітчан може суттєво постраждати сільськогосподарська галузь. Звісно, українців чекають не всюди. А якщо і чекають, то здебільшого через те, що саме наші співгромадяни можуть добре виконувати роботу за досить низьку оплату праці, як для самих європейців.
Однак цей рік стане потужним ударом для самих заробітчан, адже не всі знайдуть і планують шукають роботу в Україні. До того ж саме ця категорія українських громадян має більше заощаджень та завжди була джерелом притоку іноземної валюти у вітчизняну економіку.
Чого слід очікувати українцям, які вже тривалий час звикли працювати за кордоном? Як складуться відносини із державою, та як це позначиться на доходах заробітчан?
Ніхто нікого не тримає?
Цьогоріч через карантинні обмеження не лише в самій Україні, але й в інших державах багато українців змушені залишатися вдома. Дехто шукає нову роботу, але більшість, по суті, «проїдають» накопичення та очікують відновлення ринку праці в більш заможних країнах Європи.
Водночас доходи українських заробітчан у поточному році суттєво знизяться. Щороку офіційно Нацбанк фіксує рекордні суми переказів у іноземній валюті від українських заробітчан. Минулого року, за даними НБУ, українці переказали близько 12,5 мільярдів доларів. У доповіді Світового банку фігурує навіть більша сума – близько 16 мільярдів доларів. У 2018-му українці переказали дещо менше – 14 мільярдів доларів.
Цього року, за даними НБУ, з-за кордону перекажуть лише 10 мільярдів доларів. Звісно, усі ці валютні надходження суттєво впливають на внутрішній ринок, передусім на розвиток малого підприємництва. Адже поки одні українці заробляють за кордоном валюту, їхні родини здебільшого витрачають ці кошти в гривнях на локальному рівні. А значить, підтримують торгівлю, різноманітні сфери послуг.
Ще в травні поточного року українські соцмережі та ЗМІ сколихнув гучний скандал про те, що українська влада нібито чинить супротив для виїзду українських робітників за кордон, які мають офіційні контракти. Насправді ситуація була неоднозначною, адже уряд в умовах карантину організовував спеціальні рейси, аби повернути українців додому. Тому спроби інших громадян в розпал епідемії їхати на заробітки, звісно, викликали низку запитань.
Утім, тоді ситуацію вдалося владнати – втрутився особисто президент. Він пояснив, що «рабства в Україні немає», та запропонував усім українцям, які планують виїхати за кордон, підкріпити свої наміри офіційним контрактом від роботодавця щонайменше на 3 місяці, а також гарантії медичного страхування та місця проживання.
Направді лише небагато українців, які їдуть за кордон, можуть продемонструвати контракти із закордонними роботодавцями. Не лише тому, що цей ринок у ЄС є аж таким «тіньовим» – навпаки: аби легально працювати, українцям потрібно оформлювати документи безпосередньо за місцем перебування, адже в самій Україні працевлаштуванням займаються посередники, а не самі роботодавці.
Спокуса нового податку
Заробітки у валюті та недостатня врегульованість ринку трудової міграції – поле для формування державної політики в даній сфері. На жаль, часто політики намагаються не стільки створити умови для легального працевлаштування та цивілізованих відносин між громадянином та державою, скільки розглядають заробітчан як ще одне джерело наповнення бюджету.
Так, ще в минулому скликанні парламенту була зареєстрована низка законодавчих ініціатив, що начебто мало врегулювати сферу трудової міграції за кордон. Одна з найбільш скандальних ініціатив – законопроект №10153 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення державної підтримки українців за кордоном». Документ передбачав низку нововведень, серед яких – створення окремого органу виконавчої влади з питань трудової міграції, формування реєстру заробітчан та запровадження карти трудового мігранта, а також створення так званого «Фонду добробуту» для українських трудових мігрантів.
Звісно, наповнення Фонду планувалося за рахунок добровільних внесків чи додаткового платежу від самих мігрантів. З іншого боку – законопроект мав внормувати сферу надання послуг із працевлаштування для самих українських трудових мігрантів, аби убезпечити їх від аферистів та створити базу даних офіційних роботодавців з-за кордону, забезпечував додаткові соціальні гарантії. Раціональна та шляхетна мета. Утім, документ був відкликаний, а згодом оголошені дострокові парламентські вибори.
Держава vs трудові мігранти
Однак ключове питання, як регулювати сферу трудової міграції, нікуди не зникло. І саме нинішній період карантинних обмежень – час для відвертої розмови між заробітчанами та державою.
Адже у врегулюванні цієї сфери зацікавлені всі. Українські трудові мігранти мають отримати чіткий статус у суспільстві, зрозуміти, на які соціальні гарантії від держави може претендувати, а на які – ні. Так само і держава, в якої має бути чітке розуміння того, де закінчується сфера її компетенції та як створити сприятливі умови, аби працювати за кордоном було безпечно та вигідно українським громадянам.
Наприклад, нещодавно міністр Кабінету міністрів Олег Немчінов розповів про те, що в уряді вивчають ситуацію, яка склалася, коли українці отримують допомогу з безробіття та одночасно працюють за кордоном на сезонних роботах. Мовляв, подібні питання потрібно врегулювати, аби і держава, і самі трудові мігранти розуміли та несли спільну відповідальність у таких питаннях.
Перший досить обережний крок навести лад у даній царині здійснила Верховна рада, ще на минулому тижні ухваливши законопроект №2365 «Про захист трудових мігрантів та боротьбу з шахрайством в працевлаштуванні за кордон». Метою документа є захист українців, які шукають працевлаштування за кордоном та постійно працюють в інших країнах, а також – унормування роботи компаній, що здійснюють працевлаштування українців за кордоном, лібералізація процедур та правил роботи таких компаній.
Зокрема, створюються умови для функціонування компаній-посередників на ринкових умовах, українцям не доведеться платити наперед за працевлаштування, що унеможливить існування в цій сфері аферистів. Натомість, на компанії-порушників буде накладатися штраф (2-5 тис. неоподатковуваних мінімумів).
Це лише перший крок на шляху до врегулювання сфери трудової міграції за кордон. Було б добре, аби чинний уряд та Верховна рада розпочали роботу в напрямку створення інфраструктури, яка б допомагала б усім охочим працювати за кордоном. Подібна спроба вже була. У парламенті попереднього скликання був зареєстрований законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державного захисту трудових мігрантів», яким пропонувалося вдосконалити захист державою прав зовнішніх трудових мігрантів, зокрема у сфері освіти, пенсійного забезпечення та оподаткування. Йшлося про скасування так званого «подвійного оподаткування» доходів трудових мігрантів шляхом укладання відповідних міжнародних договорів та надання податкових пільг трудовим мігрантам і членам їхніх сімей в Україні.
Водночас із цими процесами, звісно, потрібно здійснювати кроки із запуску та розвитку потужностей вітчизняної економіки, що, у свою чергу, поступово «вирівнювало» би зарплати із тими ж країнами ЄС та створювало гідні умови праці та життя в Україні. Тільки завдяки цим двом паралельним процесам можна поступово розв'язати проблему відтоку трудових кадрів за кордон.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»