Назар Холодницький, глава Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, написав заяву про відставку. Закінчується строк його повноважень, попереду конкурс з обрання нового керівника, і Холодницький не став тягнути зайві тижні-місяці.
П'ять років – величезний термін, навіть не віриться, що він пролетів так швидко і так безплідно. Пам'ятається, у НАБУ все журилися, що не можуть взятися за повноцінну роботу, поки немає відповідного прокурорського супроводу. З'явиться – і ось тоді! .. З'явився Холодницький, укомплектувалася САП, і почалися безперервні скандали і розбірки між САП, НАБУ, Генпрокуратурою і СБУ, із взаємними підставами і звинуваченнями. За цією захоплювальною боротьбою корупція відступила кудись на третій план. З іншого боку, це часто вона сама і була: корупція в її специфічних проявах.
Останнім часом Артем Ситник і Назар Холодницький – вже не такі яскраві постаті на медійному небосхилі, їх затьмарила нова зірка – Ірина Венедіктова, і все так же хочеться вити, дивлячись на них усіх, як хотілося вити за Махніцького, Шокіна або Луценка. Був ще Рябошапка, але він, як в анекдоті, навіть чаю не попив. Країна так і не народила героя – безстрашного борця з тим лайном, в якому вона згубно тоне багато років. Господи, та навіть не героя, а просто того, хто чесно тягнув би лямку, захищаючи закон і викриваючи тих, хто його порушує. Тобто просто робив би свою роботу буденно, систематично і невідворотно для злочинців. У нас же з деякого рівня держслужби не роботу працюють, а питання вирішують, і інших там просто не тримають.
Давно розвіялися надії на те, що система антикорупційних органів, заради створення якої західні партнери просто викрутили тодішньому українському керівництву руки, здатна щось якісно змінити в країні і в державному управлінні, зокрема. Система з великої літери поглинула цю маленьку і не поперхнулася. Пристосувальні можливості «рішал» від політики і чиновництва виявилися неймовірними, а можливості громадського контролю мізерними. Сподіватися на всемогутню політичну волю вже навіть несерйозно через відсутність суб'єкта – носія цієї волі. У нас навіть ті, хто хочуть, ніяк не можуть, але частіше за все і не хочуть: а навіщо?
У ці дні, коли стільки уваги спробам білорусів змінити своє життя, звучать побоювання, що їх визвольний імпульс вичерпався, тоді як репресивна машина тільки набирає обертів і набирає смаку до крові. Важко позбутися передчуття, що попереду в біло-червоного протесту важкі дні, які зажадають від народу справжнього героїзму. Дуже вчасно, в резонанс із моментом, вийшов кліп українських музикантів «Герої», де відкрито проведені паралелі з нашою війною на сході і боротьбою білорусів за свободу. Але ця паралель наводить і на інші думки: а чи не зник у самих українців визвольний імпульс?
Білоруським протестам другий тиждень, а нас система переграла за шість з ґаком років. У повсякденному гаслі «Героям слава!» вже відчувається гіркий присмак: у країні, де перемігло прохіндейство він звучить, як знущання над тими, хто дійсно заслужив цю славу. Втішатися колишнім народним подвигом або подвигом сусідів не виходить. Більше не виходить.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps