Активізація російських військ на кордоні із Україною та збільшення їхньої чисельності в окупованому Криму та ОРДЛО – вдалий хід Кремля, аби з’ясувати, хто є хто на шахівниці світової геополітики.
Майбутні військові навчання російських військ, які точно мають на меті змусити понервувати українську владу, додають проблем і Європі, і США, і Туреччині, і країнам-членам НАТО. Загалом Україна опинилася в епіцентрі глобального перерозподілу сил впливу, і ситуація лише погіршилася після обрання новим президентом США Джо Байдена.
В той же час, не скористатися нинішнім становищем було б вкрай недалекоглядно саме для України. Адже у випадку повномасштабних військових дій чи будь-якої іншої ескалації з боку російських військ на українській території – це поставить під загрозу ситуацію із безпекою вже біля кордонів із ЄС. І загалом може вкотре акцентувати на неспроможності західних держав ефективно реагувати на цілком реальні загрози, якими б примарними вони не здавалися на перший погляд.
Цими днями Україна обрала наступальну стратегію у дипломатичному напрямку. Розуміючи, що перемовини у Нормандському форматі більше не діють, президент України, перебуваючи із візитом у Франції, актуалізував дві тези – необхідність гарантій з боку європейських країн щодо вступу України до ЄС, та бажання якомога швидше долучитися до НАТО.
Та чи взагалі розглядається можливість вступу України до Альянсу з боку самих держав-учасниць безпекового блоку? Та якими можуть бути альтернативи для України?
Що змінить ПДЧ?
Найцікавішою тезою глави держави, яку він озвучив в контексті бажання України інтегруватися до НАТО є акцент саме на геополітичній складовій. Мовляв, загроза російського вторгнення до України для НАТО має стати набагато пріоритетнішою, ніж очікування подальших реформ та змін всередині нашої держави.
«Ми вистояли вже понад 7 років і постійно вдосконалюємось. Це точно не секрет для тих наших друзів із НАТО, які приїжджають в Україну, беруть участь у спільних навчаннях з нашими військовими, проводять тренінги. Ми розуміємо, що Україна має відповідати стандартам НАТО, й проводимо необхідні реформи. Однак не можна зводити все лише до реформ, і особливо зараз, коли явно не реформи здатні не допустити розширення російської агресії», - зазначив глава держави.
Володимир Зеленський вважає, що Україна повинна отримати План дій щодо членства в НАТО, аби відчути справжню підтримку з боку західних держав у протистоянні з РФ. В Міністерстві оборони України навіть наголосили на тому, що ПДЧ Україна мала б отримати вже до кінця поточного року.
Саміт НАТО, який має відбутися вже у червні, гарна нагода актуалізувати дане питання. Ймовірно, військові маневри, які влаштовує Кремль, не в останню чергу стосуються саме цієї події – Москва натякає Заходу, що надання ПДЧ Україні та Грузії буде сприйматися як пряма загроза геополітичному балансу у східноєвропейському регіоні. Мовляв, так близько НАТО ще не підходило до російських кордонів.
Проте насправді, і Україна, і Грузія, і навіть Фінляндія, не будучи членами НАТО та будучи безпосередніми сусідами РФ, вже давно співпрацюють з Альянсом у рамках програми партнерства з розширеними можливостями. Надання ПДЧ у нинішній ситуації може і справді спровокувати агресора діяти гарячкувато – і аби уникнути такого сценарію, в НАТО обирають іншу стратегію, а саме звужувати поле для можливої ескалації та боротися із агресивними намірами РФ шляхом накладення санкцій.
І навіть якщо ПДЧ буде наданий вже цього року – навряд чи цей крок можна буде оцінити як значний прогрес на шляху інтеграції України до НАТО. З боку Альянсу це може бути символічний крок та декларація про підтримку України, адже для повноцінного статусу членства в НАТО можуть пройти довгі роки, необхідні саме для реформування держави та її Збройних сил. Тож найімовірніше, Україна таки залишиться у статусі держави-партнера НАТО, проте її вступ до Альянсу залишиться довготривалою перспективою.
Відновлення статусу ядерної держави
Виникає питання: а якщо не сподіватися на колективні заходи безпеки, чи має Україна шанси у протистоянні із агресивним сусідом, сподіваючись лише на власні сили?
Фактично, знецінений за останні 7 років країнами-підписантами Будапештський меморандум начебто розв’язує руки та язики українським політикам у питанні можливого відновлення ядерного статусу для України. Мовляв, або ми стаємо частиною колективної безпеки в рамках членства у НАТО, або необхідно повертатися до статусу ядерної держави.
Проте і в цьому питанні більше фантазій, аніж реалій життя. Розмови про ядерний статус – це не надто дипломатичне бажання з боку України «натиснути» на європейські країни та підвищити «ставки». І в Україні, на Заході, і навіть в Росії добре розуміють, що перш за все фінансової можливості відновити та підтримувати у належному стані ядерний потенціал самотужки Україна не має. А зважаючи на тривалий шлях денуклеризації, який пройшла наша держава – не в останню чергу, і завдяки фінансуванню з боку ЄС, - повернути в зворотній бік буде неможливо.
Альтернатива у регіональних військових союзах?
Як бути у ситуації відсутності «безпекової парасольки» НАТО та без ядерної зброї? Насправді Україні вже давно підготовлена нова геополітична стратегія, метою якої є створення регіонального безпекового союзу – «європейського поясу» навколо кордону з РФ та союзної до неї Білорусі.
Про можливість і необхідність регіональних військових союзів Україні давно натякають і в ЄС, і у Вашингтоні. Адже укладення військових договорів із державами-сусідками, які обрали шлях євроінтеграції – Грузією, Молдовою, а також державами-членами ЄС – Латвією, Литвою та Естонією, Польщею - може дати набагато більше переваг Україні, аніж той самий ПДЧ.
При цьому, вже на такому регіональному рівні Україна отримує партнерів, яким точно не байдуже на взаємопідтримку та систему колективної безпеки – адже всі ці держави знаходяться на кордоні із Росією, яка повсякчас натякає на свою домінантну геополітичну вагу у східноєвропейському регіоні.
У ситуації, коли частина території України є окупованою, а ворог нагадує про свою військову міць – з точки зору державної політики було б занадто наївно думати, що навіть членство в НАТО могло би убезпечити нашу державу від погроз з боку Росії. Більше того, в НАТО розуміють, що будь-яке подальше зближення з Україною може призвести до участі Альянсу у військовому конфлікті. А це суперечить самій філософії колективної безпеки НАТО, побудованої на методах стримування, а не участі в прямих військових конфліктах.
Тож єдиний вихід для України – зайняти проактивну позицію у регіональному вимірі та вибудувати власний безпековий простір, нарощуючи військову та економічну міць, й не припиняючи тісної співпраці із Альянсом.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»