На жаль, в Україні доволі погано розрізняють медійну та правову площину, надто коли йдеться про політичну сферу. Наприклад, ідіома «злочинний режим Януковича», яка була у всіх на вустах після Революції гідності, чомусь досі не набула якогось реального юридичного змісту: кого конкретно мають на увазі під словом «режим Януковича», які конкретно злочини були скоєні і хто притягнений до відповідальності за їхнє скоєння тощо.
Особисто я не ставлю під сумнів «злочинність» «режиму Януковича», але це політична оцінка, а хотілося б і правову отримати, причому з дотриманням усіх необхідних юридичних процедур. Медійні кампанії часто використовувалися, використовуються, і я не маю сумнівів, що будуть використовуватися й надалі для дискредитації різноманітних високопосадовців, політиків, бізнесменів.
Утім винуватих має визначати суд, а не засоби масової інформації, журналісти, громадські активісти, політичні експерти чи якісь самопроголошені моральні авторитети, які чомусь зухвало підмінюють собою всю правоохоронну та судову системи, на власний розсуд визнаючи хто винен, а хто ні.
Особливо кумедно у цьому аспекті спостерігати за намаганнями дискредитувати політичних опонентів, стигматизуючи їх як «п’яту колону», «агентів Кремля», «проросійських політиків» чи «проросійські політичні партії». Наприкінці своєї каденції цю практику довів до абсурду Петро Порошенко та його оточення, договорившись до того, що всі українські політики і політичні сили, крім п’ятого президента та його поплічників, є явними або прихованими «посіпаками Путіна».
Утім, як на мене, варто було б детальніше визначити всі вищезгадані поняття, бо вони далеко не є самоочевидними, звісно, якщо не використовувати їх довільно, навмання, винятково для стигматизації політичних опонентів «сивочолого гетьмана».
Більше того, крім суто політтехнологічного використання всі ці поняття заслуговують і на відповідне юридичне визначення.
Одна справа, коли встановлюється і доводиться, що ті чи інші політики або політичні сили фінансуються безпосередньо або опосередковано за участю РФ чи тим більше здійснюють діяльність, яка має ознаки скоєння ними злочинів, передбачених чинним законодавством.
У цьому аспекті я б радив більш жорстко визначити як механізми фінансування політичних партій, так і відповідальність за їхнє порушення. Втім, наразі ні для кого не секрет, що значна частина витрат політиків та політичних партій фінансується щонайменше «за сірими схемами». У цьому аспекті, реакція правоохоронних органів має бути миттєвою і жорсткою, як це мало місце з каналами Медведчука чи фінансуванням партії Шарія.
Інша справа, коли йдеться про ті чи інші соціально-політичні, соціально-економічні та навіть гуманітарні погляди, які не подобаються тим чи іншим громадянам України, які чомусь визначили себе як «зразкових патріотів», «втілення рафінованої національної ідентичності» тощо. Демократія передбачає плюралізм і право на артикуляцію та відстоювання поглядів, навіть якщо вони маргінальні. На це треба зважати.
Для мене є доволі очевидним «проросійський» штиб чи штин проєкту Шарія. Підстави для цього дають бодай ті розслідування, які вже мають місце щодо «особливостей» фінансування цієї структури, та місцеперебування її лідера (наголошую, навіть безвідносно до специфіки діяльності партії чи її ідеології). Те саме стосується й пана Козака та його телеканалів.
Між іншим, Віктора Медведчука особисто я не назвав би проросійським політиком, бо він з часів президентства Порошенка (і фактично з його благословення) виконував функцію Надзвичайного і Повноважного Посла РФ і «ЛДНР» в Україні, тож назвати його українським політиком, хай і проросійським, якось навіть язик не повертається.
Так само, мабуть, не став би називати проросійським і Юрія Бойка, який швидше успішно експлуатує образ міцного господарника, привабливий для значної частини його електорату, що ностальгує за «порядком та прогнозованістю» життя в СРСР, але навряд чи має справжній пієтет перед нинішньою Росію, яка наразі мало чим нагадує той «радянський рай», за яким ностальгують ті, чия молодість припала на часи застою.
Також, реально кумедно, коли журналісти та політологи відносять до проросійських національні та регіональні політичні сили, які за своєю суттю такими не є: «Блок Кернеса – Успішний Харків!», «Наш край», партія «Порядок» тощо. Роблячи це (звісно, якщо це робиться не на виконання замовлення з дискредитації) люди не беруть до уваги два важливих аспекти.
По-перше, особливості електоратів, на які доводиться орієнтуватися будь-якому політику, тож цілком прогнозовано, що передвиборча риторика у Харкові або у Сєверодонецьку, подобається це комусь чи ні, але буде відрізнятися від політичних гасел в Івано-Франківську.
А по-друге, варто зважати, що основними опонентами цих політичних сил є не «еталонні патріоти», а ті самі «медведчуківці» чи «шаріївці», а подекуди й неприховані «сепари». Зважайте, що навіть ідеологічно незаангажованій, пропрезидентський партії «Слуга народу» виявилося не так просто стати там «своєю».
Під таким кутом зору, ці політичні проєкти варто розглядати, щонайменше як своєрідно «замісну терапію» та прояв тенденції на повільну, але невпинну «політичну українізацію» теренів, які тривалий час фактично перебували під монопольним впливом подекуди відверто антиукраїнських сил.
Висловленим вище, хотілося не стільки дати відповіді, скільки поставити запитання і сприяти їхньому обговоренню з метою деталізації визначень, які часто використовуються з пропагандистською метою, але, на жаль, надто широкі, аби виконувати бодай елементарні аналітичні функції.
Валентин Гладких, спеціально для «Слово і діло»
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps