У лютому 2019 року Верховна рада України ухвалила закон «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)» ‒ таким чином задекларувавши євроатлантичний курс держави в Основному законі.
І якщо шлях до членства в ЄС є більш тривалим та багаторівневим, то у питанні безпеки, здавалося б, країни Заходу могли б швидше йти назустріч Україні. Передусім це стосується членства в НАТО через надання так званого «Плану дій щодо членства» ‒ програми дій для країн-кандидатів на вступ до Північноатлантичного Альянсу.
Проте, ані агресія РФ, ані реформування українських Збройних сил, ані заявлений на найвищому рівні намір стати членом НАТО так і не допомогли Україні за роки її незалежності бодай на крок наблизитися до вступу у безпекову організацію.
При цьому, під час своїх самітів, країни-члени НАТО наголошують на політиці «відкритих дверей» для України й наполягають на подальших реформах для отримання заповітного ПДЧ. На останньому саміті країн-учасниць НАТО у червні поточного року, в якому Україна не брала участі, вкотре було підтверджено намір запросити нашу державу до участі у Альянсі. У підсумковому комюніке йдеться, що подальша співпраця з НАТО можлива через виконання річних національних програм. «Річні національні програми під егідою Комісії Україна-НАТО залишаються механізмом, за допомогою якого Україна просуває реформи, що стосуються її прагнення до членства в НАТО. Україна повинна повною мірою використовувати всі інструменти, доступні в рамках річних національних програм, для досягнення своєї мети – впровадження принципів і стандартів НАТО», – йдеться в комюніке саміту.
Нинішнє керівництво держави відверто розчароване такими «розмитими» формулюваннями з боку НАТО, які, фактично, лунають із 2008 року, коли наша держава буде найближче до отримання ПДЧ. Тоді, на саміті у Бухаресті, країни-члени НАТО також формально не відмовили у ПДЧ, проте наголосили на потребі продовження реформ. За останні 13 років змінилася і сама Україна, і, тим паче, посилилася її обороноздатність. Зараз ЗСУ самотужки протистоїть одній із найсильніших армій світу, і хоч західні партнери усіляко беруть участь у реформуванні та підтримці вітчизняних Збройних сил, проте не поспішають ухвалювати бодай якихось кроків для пришвидшення вступу України до НАТО.
Та уявімо, що Україна все-таки отримала би ПДЧ у 2008-му році – що б тоді змінилося у житті нашої держави? Які можливі сценарії розвитку подій?
Під хитким захистом
Отримання ПДЧ – ще не означає автоматичний вступ країни до НАТО. Вірогідно, отримання програми дій щодо членства в Альянсі у 2008 році розглядалося б країнами-учасницями НАТО як шанс для України пришвидшити реформи, проте навряд чи на той час питання стояло саме в такій площині.
Отримання ПДЧ у 2008-му для Росії стало б масштабною дипломатичною катастрофою, й, відповідно, реакція була б дзеркальною. Проте за позитивного розвитку подій для України – найбільшою загрозою в той час міг бути хіба що шантаж з постачанням та цінами на газ. Росія у 2000-х роках намагалася впливати на події в Україні зсередини – без застосування агресивних військових дій. І слід віддати належне – у неї це добре виходило.
Отримання Україною у 2008-му ПДЧ навряд чи могло спровокувати агресивну реакцію Росії ‒ тоді у Кремлі ще відбувалося становлення авторитарного режиму Путіна, який навіть пішов на те, щоб у 2008-му на посаді президента його змінив Дмитро Медвєдєв.
З іншого боку, у разі будь-яких агресивних дій НАТО навряд чи би наважилося вчинити бодай якісь кроки у відповідь. По-перше, статус ПДЧ ще не означає, що країна-кандидат на членство вже перебуває під захистом Альянсу. По-друге, на той час головна «провідна сила» безпекової організації – США – була зайнята викоріненням терористичної загрози по всьому світу. Адміністрація Джорджа Буша-молодшого займалася війнами, пошуком «терориста №1» Усами бен Ладена, нейтралізацією терористичних загроз – на це йшли всі фінанси та зусилля всієї військової машини США.
Тож за «помірного» сценарію, з отриманням ПДЧ у 2008 році Україна могла так само роками, а то й десятиліттями, залишатися країною-кандидаткою. Поки б не змінилася внутрішня ситуація, чи геополітичні розклади сил.
Зірвані маски
Ймовірно, десь в альтернативній реальності, існує й інший сценарій розвитку подій у разі, якби Україна отримала б статус країни-кандидатки на вступ до НАТО у 2008 році.
Про нього неодноразово розповідав у своїх публічних виступах нинішній президент РФ Володимир Путін – у разі розширення НАТО за рахунок України та Грузії, Росія буде готова діяти за більш жорстким сценарієм. Що це означає?
Насправді, варіант розвитку подій, свідками якого українці стали у 2014-му році – міг би статися набагато раніше, у 2008-2009-му роках саме через надання Україні статусу країни-кандидатки на вступ до НАТО. До слова, саме у серпні 2008-го Росія наважилася на військове вторгнення до Грузії – і ніщо, окрім грузинської армії, не став на заваді агресивним планам Кремля.
Саме тому, за негативного сценарію, надання Україні ПДЧ у 2008-му році могло б перерости у повномасштабні військові дії і на території нашої держави. Причому, як і у 2014-му, українська армія на той час навряд чи могла б достойно протистояти більш потужнішим військам Росії.
Як би не склався альтернативний сценарій розвитку подій, сьогодні цілком очевидно, що ні Європа, ні США, ні блок НАТО – навряд чи вбережуть Україну від загарбницьких намірів країни-сусідки. Саме тому запитання «чому ми досі не в НАТО?» навряд чи спонукатиме світове співтовариство до якихось активних дій із захисту суверенітету України. Як і зі статусом ядерної держави, обіцянки безпеки – в реальному житті не спрацьовують. Тож як і з історією з підписанням Будапештського меморандуму, так і з ненаданням ПДЧ на вступ до НАТО в 2008-му Україна до свого 30-ліття має зробити єдиний правильний висновок – розраховувати лише на власні сили.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»