Необхідність мобілізації та воєнна доктрина

Збройні сили України потребують докорінних реформ, і починати потрібно зі зміни воєнної доктрини.

Наприкінці липня Президент підписав закон № 1595-VII «Про часткову мобілізацію». Цей третій етап мобілізації дозволить додатково поповнити нашу армію на 15 бойових частин і 44 частини бойового забезпечення. Приблизна кількість мобілізованих може сягнути 20 тисяч чоловік.

Офіційна інформація щодо кількості мобілізованих наразі закрита. Проте голова комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони Володимир Литвин запевняє, що протягом перших двох етапів до лав української армії було мобілізовано щонайменше 68 тисяч людей.

Чи потрібна часткова мобілізація?

На всіх етапах часткової мобілізації в українському суспільстві виникає величезна кількість питань щодо обґрунтованості і реалізації подібних мобілізаційних заходів. Українці раз по раз намагаються зрозуміти, для чого потрібно мобілізовувати саме таку кількість людей? Адже ЗСУ налічували станом на 31 грудня 2013 року 168 тисяч чоловік. 125 тисяч із них – військовослужбовці.

Пояснити необхідність мобілізації можна, давши відповідь на одне просте запитання: яка кількість бойовиків так званих «народних республік Донбасу» протистоїть нашим військам?

Якщо на сході ми маємо справу з великим загонами терористів, які озброєні сучасною зброєю і мають військову підтримку з боку Росії, то, без сумніву, саме така мобілізація є життєво необхідною для країни. Адже «…це не внутрішній конфлікт, це боротьба з «іноземними найманцями», заявив нещодавно Президент Порошенко, визнаючи масштабність проблеми. Більше сказати, схоже, поки що нічого.

Українська армія і її доктрина

Під час АТО випливла на поверхню величезна кількість проблем Збройних Сил України. Всі вчергове заговорили про необхідність реформ у військовій сфері.

Для реформування армії по закінченню АТО ключовим є питання воєнної доктрини. Так, згідно з останньою редакцією воєнної доктрини України: «…Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною».

Фактично, українська воєнна доктрина до сьогодні не передбачала навіть можливості існування загроз територіальній цілісності нашої держави. Не будемо критикувати авторів саме цієї редакції доктрини, яка писалася в інших геополітичних умовах. Тут питання перш за все до служби зовнішньої розвідки. Хто, як не наші розвідники, мали б розгледіти всі потенційні загрози, аналізуючи внутрішньополітичні зміни у країнах-сусідах?

Для прикладу візьмемо військову доктрину Ізраїлю. В ній чітко вказано, що доктрина країни виходить з геополітичних реалій. Найважливішим моментом, який визначає саму сутність доктрини є те, що суперечності Ізраїлю з сусідами полягає не в суперечках навколо кордонів, а в неприйнятті самого факту існування Ізраїлю. Про те, хто не сприймає самого факту існування України, нагадувати не варто.

Основна і неприхована загроза

В нашому випадку головною загрозою існування нашої держави є наявність кордону з Росією, політична еліта якої вважає Україну «геополітичним непорозумінням».

Усвідомлення загрози і законодавче її закріплення дозволить, по-перше, прибрати непотрібні у воєнній доктрині поняття відсутності загроз і позаблокового статусу; по-друге, дати суспільству розуміння необхідності розвитку української армії та її чисельності; по-третє, дозволить сформувати нову концепцію побудови Збройних Сил, які б відповідали сучасним геополітичним реаліям.

Коли наші політичні еліти нарешті повною мірою усвідомлять реальні загрози для України в сучасному світі, тоді в них з’являться зрозумілі відповіді для суспільства щодо необхідності «годувати власну армію, щоб не довелося годувати чужу».

Петро Жижиян