Псевдопартійна суть парламентських виборів

Нещодавно, вже після завершення позачергових парламентських виборів, Окружний  адміністративний суд Києва  прийняв рішення призупинити розгляд справи за позовом Мін’юсту про заборону Комуністичної партії України (КПУ). Остання вперше в історії незалежної України не матиме своєї фракції у парламенті: за КПУ проголосували 3,88% громадян (майже 612 тисяч виборців).

Однак нам цікавий сам прецедент: поки що жодна політична сила не була заборонена через рішення суду. Щоправда, діяльність тієї ж КПУ, радше із політичних мотивів, у 1991 році окремими указом Президії Верховної Ради України була заборонена.

Безумовно, однією із характерних рис демократичного розвитку суспільства є його насичене партійне життя. Проте в Україні за всі її 23 роки існування так і не виникло нової справжньої ідеологічної політичної сили. Як раз революційні події на Майдані у 2013-2014рр. довели, що «старі» партії не є потужними політичними гравцями, здатними організувати та повести за собою людей. Революцію врятувала шалена енергія, самоорганізація громадян та спільна ідея – «зруйнувати режим, встановити справедливість». Це саме ті 2 основні підвалини, які мали б використовувати партії, аби розвиватися самим і бути «соціальними ліфтами» для тих людей, які прагнуть займатися політикою. Організаційна структура та реальні ідеї розвитку суспільства, які здатна підтримати достатня кількість людей – цих компонентів бракувало всім політичним силам, що називають себе партіями.

На превеликий жаль, нинішні парламентські вибори оголили усі вади діючої виборчої системи, яка безпосередньо взаємопов’язана із розвитком партійного життя в Україні. Питання належить розглядати у двох площинах:

1. Юридичній. Головним аргументом у дискусії про неможливість введення пропорційної системи виборів із відкритими списками було те, що громадяни не готові до такої складної системи обрання народних депутатів. Проте, давайте думати логічно. Зараз, згідно із представництва в ОВК і ДВК, мали можливість наймати власних спостерігачів та ін. Зрештою, кожна із 229 зареєстрованих в Україні партій мають можливість взяти участь у виборах і представляти виборців в парламенті або інших представницьких органах. Проте вони цього не роблять: кількість фіктивних політичних партій в Україні зашкалює. Причина одна: зареєстрована партія – це хороший бізнес, коли уставні документи можуть бути використані для «розкрутки» нового політичного проекту.

По цій же причині в нас майже ніколи не відбувалися справжні політичні об’єднання між двома партіями-партнерами. Згадайте, скільки галасу було під час так званого об’єднання у 2012-2013 роках декількох політичних сил на базі партії «Батьківщина» - і жоден з цих процесів не мав логічного юридичного завершення. Навіщо ліквідовувати, якщо завтра можна швидко змінити назву, додати серйозного фінансування, найняти менеджерів для організації роботи центрального апарату партії та її осередків – і знову із головою поринути у вир політичного протистояння на чолі власної партії?

2. Ідеологічній. Жодна із 6 партій, які потрапила до нового парламенту, – не є ідеологічними супротивниками, адже не виражають інтересів певної суспільної верстви населення. Ба, більше: в них в принципі відсутні певні ідеологічні напрямки. Загалом, всіх їх єднає одне: обожнювання населенням того чи іншого партійного лідера, або орієнтація на конкретні популярні особистості в партійних списках. Так, приміром, 2 найпотужніші партії, які набрали левову частину голосів виборців – «Народний фронт» та Блок Петра Порошенка взагалі провели свої установчі з’їзди влітку, напередодні старту виборчої кампанії. Те саме і з історією створення партії «Самопоміч»: формально ця політична сила існує з грудня 2012 року, тоді як в активному політичному житті вона почала брати участь тільки під час виборчої кампанії до Київради навесні цього року. Тісно пов’язане згасання показників у «Батьківщини» і Радикальної партії із рейтингами їхніх очільників – Юлії Тимошенко і Олега Ляшка

Фактично, нинішні партії є медійними проектами, які змагаються за масового споживача. Досі в більшості своїй українці орієнтуються не на ідеї та цінності, апов'язуютьсвоїнадії на кращез образомконкретногополітика. Партії ж дуже вдало граються із виборцем: запрошуючи медійних осіб у свій список, вони в конкретних обставинах використовують ту чи іншу модель «ідеального політика по-українськи». Те ж саме відбулося і нині: у виборчих списках опинилися активісти Євромайдану, командири добровольчих батальйонів, військові, журналісти. Аби розширити свою соціальну базу партії «розкручують» не ідеї, а конкретних людей, які тим чи іншим чином подобаються (можуть сподобатися у майбутньому) певній категорії виборців. Змінити даний тренд можливо лише за умови появи розуміння у певних зацікавлених груп людей принципів представлення своїх інтересів у парламенті. До того ж, партії повинні отримати реальні важелі впливу на політику і в позапарламентському житті.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»