Американський журналіст і письменник Хантер Томпсон, автор кількох скандальних творів, зокрема й культового роману «Страх і огида в Лас-Вегасі. Дика подорож до серця американської мрії», зізнавався, що своєю творчістю прагнув не лише кинути виклик консервативним цінностям американського суспільства, але й показати, що під пластиковою американською поверхнею приховуються страх і насилля.
Передноворічну мандрівку голови комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Сергія Пашинського та 38-річного приватного перевізника Вячеслава Хімікуса, шляхи яких перетнулися біля одного із сіл Васильківщини, під певним кутом зору, можна вважати вояжем під пластикову поверхню нашої реальності. Щоправда, на відміну від американської подорожі двох чарівних негідників доктора Гонзо та Рауля Дюка, в українському варіанті за пластиковою поверхнею знаходимо не лише страх і насилля – вони, насправді, вже давно лежать на цій поверхні, – а дещо інше, ще більше жахливе й огидне.
Узагальнено ставлення суспільства до інциденту є яскравим прикладом класової ненависті – знахабнілий народний депутат вистрілив у пересічного українця! Негідник, покидьок, виродок! Наскільки така версія подій відповідає дійсності людей за великим рахунком не цікавить. Винен – і баста!
Між тим, класову солідарність продемонстрували не лише всі ті громадяни, які апріорі глибоко переконані у винуватості народного депутата. Повною мірою таку саму класову солідарність продемонстрували й окремі можновладці, які керуючись принципом «Рафік нє вінават», кинулися заповзято захищати свого колегу, не гребуючи відверто спекулятивними й безглуздими аргументами а-ля «у Хімікуса є покровителі у Москві» або «Хімікус бив дружину». Аргумент про те, що «Хімікус у дитинстві мучив тварин», мабуть, поки що тримають у рукаві, як шулер козирного туза.
Втім, заради справедливості треба зазначити, що гонзо-журналістика вже давно «рулить» в Україні, де журналісти не стільки висвітлюють події, скільки описують власні відчуття та емоції, дають оцінки тому, що відбувається. Наскільки ці емоції, відчуття та оцінки журналістів чи експертів є насправді власними, а не власників ЗМІ – питання дискусійне. Як би там не було, але наразі ми знаємо про ставлення до інциденту значно більше, ніж про сам інцидент.
Найгіршим є те, що справжньою жертвою цієї ситуації стане ані «потерпілий» Сергій Пашинський, ані підстрілений Вячеслав Хімікус. Справжньою жертвою буде і без того занапащена правоохоронна та судова система.
Пашинському можна, простим українцям – зась. Хто обіцяв легалізувати володіння зброєюЛегалізація зброї для простого населення – питання, що вже давно порушується в українському суспільстві й щодо якого досі немає єдиної думки.
Тому що проблема насправді навіть не в тому, винен чи не винен Сергій Пашинський, і якщо винен, то наскільки, а в тому, що суспільство категорично не вірить у спроможність правоохоронних та судових органів об'єктивно та справедливо розслідувати будь-які справи, фігурантами яких є сильні світу цього або їхні рідні та близькі. Більше того, суспільство у своїй більшості керується презумпцією винуватості щодо можновладців, а отже, схильне вважати справедливими лише обвинувальні вироки проти ясновельможних панів, безвідносно до того чи ті насправді винні в тому, що сталося. Винні – і баста! Інакше – «відмазали».
Звісно, що таке ставлення є цілком зрозумілим і природнім для суспільства, де панівний клас відверто й цинічно зловживає своїм привілейованим становищем.
Втім, на такому ґрунті швидше зростуть паростки помсти, ніж правосуддя чи справедливості.
Отже, мандрівка до серця української мрії дає підстави стверджувати, що під пластиковою поверхнею «оновленої Революцією Гідності» України визріває дедалі сильніше бажання помсти.
Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»