Окупація та анексія Криму відбулися в найбільш драматичний час для України: внаслідок подій Революції Гідності в останні дні лютого 2014-го з’явився вакуум влади, яким вміло скористалися в Кремлі. Вже зараз відомо, що влада Росії ретельно готувала план окупації та анексії Криму – найбільш безпрецедентної події із загарбанням частини сусідньої держави з часів завершення Другої світової війни.
Активна фаза анексії півострова фактично розпочалася 20 лютого – за два дні до втечі тодішнього президента України Віктора Януковича до російського Ростова-на-Дону. Вже 23 лютого в Криму розпочалися сплановані агентами ФСБ масові акції протестів сепаратистів, головною вимогою яких стало проголошення незалежності Криму з майбутніми планами щодо приєднання до Росії.
26 лютого відбувся ще один масовий мітинг під стінами Верховної Ради в Криму, який був організований зусиллями кримських татар. Фактично, це була остання активна спроба спротиву насильницькій окупації та анексії Криму. Вже в ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики й вивісили над ними прапор РФ. А наступного дня російські військові без розпізнавальних знаків розпочали блокування українських військових частин та об'єктів на півострові, захопили аеропорти та взяли під контроль основні транспортні вузли півострова.
Вже на той час стало зрозуміло: без системного опору втримати ситуацію в Криму буде неможливо. На жаль, план Кремля з анексії півострова був ретельно продуманий та реалізований як по нотах. Вже в наступні місяці постало актуальне запитання, відповідь на яке не вдалося отримати ані у високих кабінетах української влади, ані на рівні ООН та інших міжнародних інституцій: як саме повернути анексований Крим?
Повернути Крим: mission imposible?
За три роки окупації півострова змінилося не лише ставлення влади до проблеми Криму, але й самого українського суспільства. Так, ми й досі декларуємо єдність із кримськими татарами, допомагаємо переселенцям із Криму, засуджуємо дії Кремля, зуміли переконати світову спільноту в злочинних діях та агресивних намірах Росії і щодо території півострова, і щодо решти України.
Втім, градус напруги щодо «кримського питання» суттєво понизився. Кілька тисяч людей, які зібралися в столиці на Марш солідарності із кримськотатарським народом на роковини початку анексії Криму, обговорення та інтерв’ю політиків у ЗМІ та стримані заяви перших осіб держави – ось, мабуть, і весь резонанс від подій 3-річної давнини.
Навіть Президент України відмовився від гучних заяв і просто ще раз запевнив на своїй сторінці в Facebook: «Крим – це Україна». Ми не залишимо наших співгромадян у тимчасово окупованому Росією Криму без підтримки. Україна зуміла на найвищому міжнародному рівні – в ООН – закріпити за Росією статус окупаційної влади, яка несе відповідальність за брутальне порушення прав людини на тимчасово окупованій території України – в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь. Весь цивілізований світ знає: Крим – це Україна. Ми продовжуємо боротьбу», – йдеться в повідомленні на сторінці Глави держави.
Дійсно, окупація Крима визнана на найвищому міжнародному рівні. В грудні 2016 року Генасамблея ООН схвалила резолюцію щодо прав людини в Автономній Республіці Крим і Севастополі, в якій засудили окупацію півострова Росією. Саме в цій резолюції Росію визнали «державою-окупантом», а Крим – «тимчасово окупованою територією».
Нарешті на 3-й рік окупації українська влада не має комплексної стратегії деокупації Криму. Хоча Міністерством з питань тимчасово окупованих територій був підготовлений документ із назвою «План заходів, спрямованих на реалізацію деяких принципів державної внутрішньої політики щодо тимчасово окупованої території АР Крим», ані матеріальних засобів, ані інших важелів впливу для його повноцінної реалізації державі не вистачає.
Повзуча окупація
Повернути Крим та встановити справедливість у відносинах із Україною вимагали й на мітингу в Москві, присвяченому пам’яті вбитого 2 роки тому опозиційного політика Бориса Нємцова. Звісно, мітинг відбувся під пильним наглядом тамтешніх правоохоронців, а спецслужби забирали в активістів найбільш провокативні плакати, на яких згадувалося прізвище президента РФ.
Поки Україна намагається скласти до купи дієвий план із деокупації Криму, переконуючи весь світ у злочинних діях Росії на її територіях, в самому Кремлі вирішили не гаяти часу й розпочали те, що вміють робити краще за все, – професійний терор. Перш за все варто згадати, що в анексованому Криму повністю заборонена діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. Будь-які згадки про приналежність Криму до України жорстко переслідуються, а ті, хто не згоден із політикою окупаційної влади, зазнають усіх можливих методів тиску. Так, за інформацією нардепа та лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, за 3 роки з початку анексії Криму російські окупанти фактично змусили залишити півострів понад 20 тисяч кримських татар.
Крім того, на території окупованого Росією Криму вже нараховується 12 загиблих і 17 зниклих безвісти проукраїнських активістів. 39 осіб затримані та ув'язнені за політичні переконання та проукраїнську позицію, 10 з них уже засуджені. Втім, це лише приблизні офіційні дані, які наразі має українська сторона. Скільки насправді громадян постраждали через свою патріотичну позицію – невідомо. Ці цифри, на жаль, постійно змінюються в бік збільшення.
За 3 роки обіцяного російською владою економічного процвітання так і не відбулося. Збільшення зарплат і пенсій порадувало кримчан не довго: подорожчання продуктів харчування та знецінення рубля швидко вдарило по споживчих можливостях жителів півострова. А падіння економічної активності в регіоні в зв’язку з його повною міжнародною ізоляцією спостерігається в усіх сферах життя Криму. Зрештою, Крим потрібен був Росії не як їхня «споконвічна історична територія», а як військова фортеця. Тоді як найбільш красномовним ставленням до проблем кримчан є славнозвісна фраза прем’єр-міністра Дмитра Медвєдєва, яку він сказав під час свого візиту на півострів: «Грошей поки немає, але ви тримайтеся тут, всього вам хорошого, гарного настрою та здоров’я».
В очікуванні «Великого угоди»?
Наразі Крим – це зовсім не туристичний проект, й аж ніяк не нова економічна зона. Це потужна військова база, яка дозволяє вигідно контролювати весь Чорноморський регіон.
За останній рік дедалі частіше лунала ідея «обміну» Криму на невтручання Росії в подальшу долю України та відновлення її суверенітету лише в рамках Донецької та Луганської областей. Зрештою, саме з таким розвитком подій пов’язували надії російського керівництва на нового президента США Дональда Трампа.
Серед «новинок» в українській політиці – пропозиція нардепа Андрія Артеменка, яку він начебто озвучив колишньому раднику Дональда Трампа з питань нацбезпеки Майклу Флінну, про передачу Росії в оренду Автономної Республіки Крим на 50 або 100 років, попередньо винісши це питання на загальнодержавний референдум.
Втім, у Білому домі, попри чисельні неоднозначні заяви Дональда Трампа, підтвердили попередній курс на збереження санкцій проти РФ до повернення Криму Україні.
Схоже, що наразі підписання такої собі «великої угоди» з Росією, в якій би був прописаний і статус Криму, в США уникають. Стратегічно це найбільш вивірена позиція, адже тоді в Білому домі стануть фактичними співучасниками злочину Кремля. Однак, окрім позиції ООН, санкцій та офіційного засудження дій Росії, притомної стратегії повернення Криму не існує й досі. Схоже на те, що питання Криму ще надовго залишиться найбільш небезпечним «чорним лебедем» у міжнародній політиці не лише в Європі, але й у світі.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»