Референдум 16 квітня у Туреччині вже називають переломним в історії розвитку країни за останні майже 100 років. Йдеться про зміни до конституції, згідно з якими, Туреччина перетворюється із парламентської на президентську республіку.
Відтепер посада прем’єр-міністра скасовується, а президент отримує право призначати й звільняти усіх міністрів. Таким чином, глава держави отримав усю повноту виконавчої влади. Важливо й те, що згідно зі змінами, підтриманими на референдумі, чинний президент Туреччини Реджеп Ердоган отримав можливість знову балотуватися на найвищу посаду в країні вже з 2019-го року. А відтак – зможе й надалі займати свій пост два терміни поспіль, аж до 2029 року.
Такі тенденції означають: у Туреччині почався демонтаж демократичного ладу зі значним ухилом до диктатури. Адже за слабкої опозиції, підконтрольних армії і ЗМІ та в умовах жорсткого придушення інакомислення отримуємо цілком реальний диктаторський режим.
Щоправда, Ердогану доведеться нелегко, адже за зміни до конституції проголосували 51,41% турків, тоді як 48,59 % висловили протилежну позицію. Перевага у трохи більше ніж 1,3 мільйони голосів поки не видається переконливою. До того ж і до самого процесу голосування, і до підрахунку голосів є суттєві зауваження, передусім у європейських спостерігачів. Тож навіщо Туреччині так стрімко ставати диктатурою?
Причина №1: війна
Посилювати авторитарний стиль управління державою Ердоган почав з літа 2016-го, коли в Туреччині відбулася невдала спроба військового перевороту. Однією з передумов спроби перевороту якраз і були диктаторські «замашки» президента, який фактично звів нанівець опозиційний рух в країні та боровся з будь-яким інакомисленням. До того ж у державі став більш помітним тренд до ісламізації, адже сам Ердоган сприяє таким тенденціям, неодноразово натякаючи навіть на відновлення титулу «султан» щодо посади глави держави.
Референдум: Анкара змінює закони Ататюрка. Ердоган проти «Батька нації»Експерт-міжнародник оцінив ситуацію з проведенням референдуму в Туреччині щодо поправок до конституції, після прийняття яких країна стане президентською республікою.
У Туреччині досі борються двоє крайнощів: значний протестний потенціал турків тісно пов'язаний з повагою до влади, заснованої на культі особи «лідера нації». Попри значущість реформ і перетворення Туреччини з релігійної на світську державу на початку 20-их років минулого століття, тодішній лідер Кемаль Ататюрк заклав і міну сповільненої дії – сакралізацію власної персони. А значить, у важкі хвилини турки апелюють саме до «сильної руки», здатної подолати негативні суспільні явища, чим зараз успішно скористався Ердоган.
У ЄС всі авторитарні кроки Ердогана після літа 2016-го засудили. Як і результати останнього референдуму. Спостерігачі від ОБСЄ оприлюднили звіт, де навели докази того, що референдум про внесення змін до конституції у Туреччині не відповідав демократичним стандартам. Відповідь Ердогана не забарилася: президент різко розкритикував звіти міжнародних спостерігачів, порадивши їм «знати своє місце». Вже наступного дня після референдуму Рада нацбезпеки Туреччини ще на три місяці продовжила режим надзвичайного стану, який триває з липня 2016-го.
А от президент США Дональд Трамп вирішив не ламати стосунків із потужним партнером і навпаки – привітав свого турецького колегу із перемогою на референдумі. Це підтверджує тезу про те, що США переймаються не так демократичними перетвореннями в решті світу, як власними інтересами. А Туреччина – важливий гравець в усіх процесах, пов’язаних із розв’язанням кризових явищ на Близькому Сході.
Саме через війну на два фронти – проти курдських повстанців та ІДІЛ на території сусідньої Сирії – і виникла необхідність посилення авторитарних позицій всередині держави. Це перша причина, через яку нинішній владі Туреччини доводиться перетворюватися на диктаторський режим. Вочевидь, загрози війни більш значущі, аніж ті цінності, які останні два десятиліття Туреччина намагалася опанувати, прямуючи до зближення із ЄС.
Причина №2: стосунки з ЄС
А от у стосунках з ЄС настав непростий період. Застій, який тривав довгих десять останніх років, сильно змінив думку самих турків стосовно необхідності зближення з Євросоюзом. Європейські лідери занадто довго тримали на короткому повідку усі спроби Туреччини стати повноцінним членом європейської спільноти. І навіть згодні була закривати очі на авторитаризм в обмін, скажімо, на тимчасові поселення для сирійських біженців, аби стримати нелегальний потік мігрантів у Європу.
Відновлення смертної кари в Туреччині – Ердоган оголосив свою «першу задачу»Після оголошених результатів конституційного референдуму Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган заявив, що має намір повернути в Туреччину смертну кару.
Однак зараз стає дедалі більш очевидним, що Ердоган не зупиниться у своєму прагненні до посилення влади. Наприклад, вкрай неприйнятною для європейської спільноти є ініціатива турецького глави держави щодо відновлення смертної кари. І, схоже, цей крок він розглядає як цілком реальний.
Ще не вщухли дипломатичні скандали щодо заборони деякими європейськими країнами турецьким чиновникам проводити агітацію за референдум, а на обрії з’являються нові небезпеки погіршення відносин. Насамперед мова про заяви низки лідерів німецьких партій стосовно скасування переговорів щодо вступу Туреччини до Євросоюзу. Деякі з них навіть висловили сміливу думку про припинення співпраці з Ердоганом і посилення підтримки демократичних опозиційних рухів у Туреччині. Вочевидь, такі кроки не сприятимуть партнерству.
Європа занадто довго була «холодною» до спроб Туреччини долучитися до спільноти демократичних держав. І навіть різниця у цінностях не виправдовує страхи лідерів європейських держав щодо «тюркізації» європейського континенту. Тож цілком природньо, що всередині країни виник супротив інтеграції до ЄС і сповідуванню європейських цінностей.
Причина №3: слабкість НАТО і посилення геополітичного впливу в регіоні
Нарешті, Туреччина, як жодна інша країна, останнім часом виявляла дедалі більш рішучу позицію у відстоюванні власних національних інтересів. Кульмінацією демонстрації сили став інцидент зі знищенням російського бомбардувальника СУ-24, який не відреагував на зауваження й порушив повітряний простір країни в листопаді 2015-го.
Сирійський козир Кремля: як Туреччина допоможе Росії досягти мети на ДонбасіРосія буде використовувати будь-які можливості в сирійському конфлікті, аби здобути нові перемоги, і конфлікт Туреччини з РФ став одним із важелів впливу Кремля на перерозподіл влади в регіоні.
Туреччина – один із найвпливовіших членів НАТО, який приєднався до військово-політичного блоку ще 1952-го року. І хоча генсек Альянсу в офіційній заяві висловив підтримку рішучим діям Туреччини наприкінці листопада 2015-го стосовно неправомірних дій російської авіації, в НАТО натякнули на необхідність деескалації можливого конфлікту шляхом дипломатичних перемовин. Тобто в разі потенційної загрози саме з боку Росії навіть член Альянсу міг би не отримати військової підтримки з боку інших учасниць військового блоку, яка гарантується 5-ою статтею Договору про НАТО.
Це ще одна причина поглиблення авторитарних тенденцій всередині Туреччини, адже у неспокійному близькосхідному регіоні сподіватися на стовідсоткову гарантію допомоги від союзників не варто. Цей факт нинішня турецька влада чітко усвідомила й вирішила застосовувати більш авторитарні методи правління для внутрішньої мобілізації країни.
Висновки для України
Ситуація із референдумом у Туреччині є дуже показовою і для України. Адже ми маємо ті самі три чинники – війну, складнопрогнозовану ситуацію у стосунках із ЄС, не кажучи про те, що Україна не те що не є учасницею НАТО, а навіть у довгостроковій перспективі навряд чи нею стане.
Зате маємо усі сприятливі умови для руху до диктатури. Опозиція хоч і представлена значною кількістю політичних сил, все ж не має достатнього впливу на управління державою. Слабкі інститути демократії, нереформована судова система, високий рівень корупції – усі ці фактори досі супроводжують нашу країну. Єдина значна відмінність від Туреччини – там авторитарні тенденції розвиваються на тлі економічного зростання і рішучої боротьби з корупцією, яка триває ще з початку 2000-их років. Можливо, саме завдяки економічному піднесенню режиму Ердогана вдалося відчути силу і втриматися при владі попри супротив його опонентів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»