Цього тижня відзначається четверта річниця з початку процесу анексії Криму. Відторгнення півострова російськими військовими призвело до подальшого поширення конфлікту на Донбас. Чи могло українське керівництво уникнути такого сценарію?
Вважається, що російська агресія в Україні, яка призвела до втрати Криму, а також війни на Донбасі, почалася 20 лютого 2014 року. Про появу російських «зелених чоловічків» на півострові стало відомо вранці 27 лютого, коли озброєні люди захопили адміністративні будівлі в Сімферополі. Згодом у цих людях впізнали російських військових.
Потім «зелені чоловічки» захопили аеродром у Бельбеку, куди почалося перекидання підкріплень, й приступили до облоги українських військових частин у Криму. Як відомо, цей процес завершився так званим «референдумом» із подальшим відторгненням Криму, в результаті якого Україна втратила не лише сам півострів, а й майже весь свій флот, а також більшу частину військової техніки, яка перебувала в Криму. Значна частина силовиків, що дислокувалися в Криму, також вирішили не переїжджати на «материк». Чи можна було уникнути анексії?
За словами головного військового прокурора Анатолія Матіоса, станом на кінець лютого 2014 року в Криму перебували 20 315 українських військовослужбовців різних збройних формувань, в тому числі майже 13,5 тисяч військовослужбовців Збройних сил та понад 2,5 тисячі військовослужбовців Нацгвардії. Це угруповання поступалося російським військовим, яких, за словами президента РФ Володимира Путіна, в Криму налічувалося до 25 тисяч (російський президент у березні 2014 року запевнив, що ця кількість відповідає підписаним РФ міжнародним договорам). Крім того, українці поступалися росіянам в авіації, можливостях флоту, а також, судячи з усього, в самій якості військ.
У НАТО ще не визначилися з політикою щодо КримуНАТО розуміє, що південний напрямок потребує посилення, і, можливо, там відбудеться додаткове розгортання сил, але як це буде і коли - залежить від Росії.
Однак українське військове командування планувало прорив до Криму. Зокрема, 6 березня 2014 року координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук повідомив про те, що Генштаб планував військову операцію в Криму, ґрунтуючись на тому, що Кремль спочатку не визнавав присутності російських військ на півострові. Втім, за словами Тимчука, цей план був розкритий.
Крім того, нинішній начальник Генштабу Віктор Муженко розповів про підготовку десантної операції в Криму. Зокрема, 1 березня 2014 року передбачалося перекинути на півострів 95-ту окрему аеромобільну бригаду, а також направити до Криму додаткову техніку, щоб блокувати просування росіян принаймні до степового Криму. Однак, за словами Муженка, коли літаки були вже в повітрі, реалізація плану була зупинена.
І нарешті, вже в лютому 2018 року було оприлюднене свідчення тодішнього міністра оборони Ігоря Тенюха, зроблені ним під час судових розглядів у справі про державну зраду екс-президента Віктора Януковича. За інформацією Тенюха, на засіданні РНБО 23 березня 2014 року він доповів про результати розгортання військ у Миколаївській області та «жорстко виступив із пропозицією йти на прорив до Криму». Однак, за словами Тенюха, всі пропозиції про початок бойових дій блокувалися.
До слова, саме Ігор Тенюх 11 березня 2014 року визнав, що українська армія не готова до війни. За його словами, із 41 тисячі військовослужбовців сухопутних військ фактично готовими виявилися лише 6 тисяч. Їм довелося б протистояти 220-тисячному угрупованню російської армії, розгорнутої на той момент біля кордонів з Україною.
Насправді, якби військова операція відбулася, то вона, скоріш за все, зупинила б анексію. Річ у тім, що кримська еліта спочатку неохоче підпорядковувалася загарбникам. За словами ватажка терористів Слов'янська Ігоря Гіркіна («Стрелкова»), який також брав участь у кримських подіях, йому доводилося буквально «заганяти до зали» кримських депутатів для того, щоб вони ухвалили рішення про проведення «референдуму». І якби українська влада показала свою рішучість відстояти територію силовим шляхом, то, скоріш за все, не було б ані відторгнення Криму, ані війни на Донбасі.
Однак для того, щоб армія могла виконати своє завдання, потрібна політична воля керівництва держави. Тодішні керівники країни побоялися переступити межу. Занадто великою була психологічна й технічна неготовність до війни. Занадто великим був шок від того, що противником виявилася саме Росія – найбільша й найсильніша континентальна держава. Занадто великою була залежність від думки зарубіжних партнерів, які рекомендували тягнути час і не вплутуватися в конфлікт. І, нарешті, це зараз ми знаємо, що Путін так і не зважився на широкомасштабне вторгнення в Україну. Тоді ж такої впевненості не було, а 220-тисячну російську армію, що стояла уздовж кордонів з Україною, не можна було ігнорувати.
РФ провела військові навчання в окупованому КримуВ окупованому Криму на полігоні Опук відбулися бомбометання авіації Південного військового округу Росії.
Існували й обґрунтовані сумніви в лояльності силовиків. Наприклад, контр-адмірал Денис Березовський, призначений 1 березня 2014 року командувачем Військово-морськими силами України, наступного дня зрадив Батьківщину, присягнувши на «вірність жителям Криму та Севастополя». Крім того, за словами екс-голови СБУ Валентина Наливайченка, накази про розблокування кримського парламенту були віддані ще 27 лютого. Однак керівники підрозділів СБУ на місцях відмовилися його виконувати. Це говорить про те, що фактично десантна операція, про яку говорив Муженко, й була єдиним шансом врятувати Крим. Коли ж від неї відмовилися, результат ситуації був повністю вирішений.
Анексію Криму прискорила й втеча Віктора Януковича. Річ у тім, що кримська операція була забезпечена не лише «зеленими чоловічками», а й численними проросійськими та козацькими організаціями, які в довоєнні часи були практично придушені Партією регіонів. Зокрема, народний депутат від ПР Вадим Колесніченко неодноразово заявляв про «кризу проросійських партій у Криму». Аж до осені 2013 року ці організації перебували в становищі маргіналів, однак після втечі екс-президента вони відразу ж почали піднімати голову. Силова вертикаль впала, на місцях почалася тотальна зрада, а в таких випадках завжди знайдуться стерв'ятники, які спробують вкрасти те, що погано лежить. Роль такого стерв'ятника й виконав Володимир Путін.
Таким чином, цілком очевидно, що президент Віктор Янукович, який у критичний момент утік із країни, також має нести частину відповідальності за здачу територій. З іншого боку, Революція Гідності унеможливила подальше перебування Януковича при владі. Чи знав Янукович про підготовку вторгнення та чи розраховував скористатися ним для повернення на свою посаду – питання, як і раніше, відкрите.
Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»