Питання відповідальності в політиці дедалі гостріше постає в контексті зневіри українців в чинних політиках. Високий запит на «нові обличчя» також пов’язаний із бажанням значної частини населення нарешті «навести лад у країні».
Питання відповідальності стосується як самих політиків, так і виборців. Проте, чи можливо взагалі казати, що українці сумують за «сильною рукою»? Тобто, чи зможемо ми потерпіти диктатуру заради проведення стрімких та рішучих реформ? І чи це можливо взагалі?
Як показує досвід президентства Віктора Януковича, будь-які «диктаторські ініціативи» правлячої верхівки тривають в Україні недовго. Однак ситуація може й змінитися, враховуючи складні обставини, в яких опинилася Україна.
Шляхом розчарувань
На зорі незалежності України найбільш вдалим досвідом диктатури зумів скористатися Леонід Кучма, якого в 1992 році Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром. Саме криза в економіці дозволила Кучмі взяти на себе відповідальність за всі наступні зміни. Як не дивно, парламент підтримав його пропозицію на півроку запровадити особливий статус для уряду й випускати так звані «декрети» – фактично закони, які не потребували затвердження Верховною Радою. Єдиний запобіжник – парламент таки міг накласти вето протягом 10 днів із часу виходу урядового декрету.
Суспільні настрої та проблема №1 для українців: що засвідчила соціологія?Якби вибори відбулися найближчої неділі, то в лідерах були б партії Батьківщина, Опоблок, Громадянська позиція та Слуга народу. При цьому завершення війни – один з основних запитів суспільства. Оцінили соціологію експерти.
Така домовленість між урядом та парламентом дала можливість врятувати державу від економічного колапсу. Втім, подібна історія – це ніщо інше, як яскравий приклад диктатури. Ще одну спробу провести вже системні зміни в Конституції здійснив екс-президент Віктор Янукович у 2010 році. Втім, він таки не наважився на повний демонтаж усіх демократичних інститутів, а бачення його версії «диктатури» полягало в усуненні політичних конкурентів для власного безперервного збагачення.
Насправді, більшість українців, говорячи про «сильну руку», згадують свою молодість – радянські часи, коли саме держава формувала чіткі правила гри. Щоправда, це не означає, що українці сумують за радянськими тиранами й диктаторами. На відміну від росіян, українці набагато менш прихильно ставляться до радянських керманичів. Особливо показовим є опитування КМІС, одне із запитань у якому стосувалося ставлення респондентів до особистості Йосифа Сталіна. Так, 42% респондентів ставляться до Сталіна з ворожістю, страхом чи ненавистю, 30% – байдуже, 14% – із повагою, симпатією чи захопленням. 28% опитаних вважають Сталіна мудрим керівником, 52% – не погоджуються з таким твердженням. 75% не хотіли б жити й працювати за правління Сталіна.
«Розумна» диктатура?
Соціологи стверджують, що запит на «сильну руку» серед українців пов'язаний передусім із бажанням наведення порядку та високим запитом на безпеку. Українці втомилися від беззаконня, сваволі, «мажорів» на дорогах, вибухів у центрі столиці, зростання злочинності та інших негативних явищ.
Саме тому, згідно з цьогорічними соціологічним опитуванням групи «Рейтинг», запит на «сильну руку» серед різних груп респондентів становить 60-70%. _«Запит на порядок найвищий серед найстарших, найбідніших та громадян із нижчим рівнем освіти. Водночас навіть у середовищі наймолодших, найзаможніших та опитаних із високим рівнем освіти частка тих, хто виступає за порядок, становить не менш ніж 60%», – ідеться в досліджені соціологів.
Електоральні симпатії українців: що засвідчила соціологія?Якби вибори президента України проходили в середині квітня 2018 року, то перемогла б лідерка партії Батьківщина Юлія Тимошенко. Оцінили соціологію експерти.
До чого можуть призвести такі тенденції? Насправді, варіантів декілька. По-перше, частина громадян абсолютно нормально ставляться до того, щоб до влади прийшли військові. Важливим моментом є те, що саме до Збройних сил зараз найбільша довіра в суспільстві. Навіть якщо це будуть представники парамілітарних організацій із націоналістичним ухилом. Така собі «хунта», якою так часто російські пропагандисти лякають своїх співгромадян. Єдине питання в тому, хто має достатній авторитет і серед військових, і в суспільстві, щоб втримати ситуацію під контролем. Єдиний спосіб реалізувати такий сценарій у нинішніх умовах – військовий переворот. Щоправда, існує високий ризик того, що за військовим диктатором стоятимуть інтереси якогось із олігархів чи навіть декількох із них.
По-друге, патерналістські запити серед українців можуть реалізуватися в такому явищі, як «smart-диктатура». В такому варіанті все залежатиме від харизми, вольових якостей, освіченості та адекватності лідера, якого могли б обрати українці навіть під час демократично проведених президентських виборів. Єдина проблема – на горизонті нових черчиллів поки навіть не проглядається.
По-третє, незадоволений суспільний запит може трансформуватися в пошук «народних героїв». В українській історії безліч таких прикладів – починаючи із Середньовіччя, закінчуючи сьогоденням. Богдан Хмельницький, Устим Кармелюк, Олекса Довбуш, Холодний Яр, УПА – всі ці лідери та історичні явища з’являлися саме в найбільш скрутні часи, коли в українців не було ані своєї держави, ані своїх політиків. Поява та популярність руху «Правий сектор» під час подій Революції Гідності також є наслідком бажання українців бачити дієву політичну силу та лідерів.
Не варто думати, що проявитися такі тенденції можуть лише в правому політичному спектрі. Не варто недооцінювати розшарування суспільства та «лівацький» запит на відновлення соціальної справедливості. Саме тому українці з прихильністю поставляться й до появи таких собі «робінів гудів» – месників, які борються з несправедливістю. Тим паче, що в Україні питання високих статків політиків, суддів, чиновників часто пов’язані з корупцією та «тіньовими» схемами. Тож це лише додасть гостроти моменту в разі появи такого руху.
У пошуках «сильної руки»
Насправді, жоден із імовірних рейтингових кандидатів у президенти навряд чи зможе реалізувати запит українців на «сильну руку». Причина в тому, що диктатура можлива не лише тоді, коли існує сприятлива ситуація для її запровадження, але й коли довкола лідера еліти об’єднуються заради досягнення певної політичної мети. Всі лідерські політичні партії в Україні зникають у ту саму мить, коли згасає рейтинг політика, який міг забезпечувати доступ цієї політичної сили до влади. Після цього колишні соратники шукають інші «зручні» місця в більш рейтингових політичних проектах.
У чому проблема «суперповноважень» президента та форми правління в Україні?Голова МВС Арсен Аваков запропонував Петру Порошенку відмовитися від частини повноважень на користь парламентської республіки. У ситуації розбирались експерти.
Тож якою б рішучою та войовничою риторикою не послуговувалися нинішні кандидати в президенти, виглядатиме це так само, як передвиборча президентська кампанія Арсенія Яценюка в 2010 році зі «смугастими» білбордами.
А ось ризик узурпації влади шляхом позалаштункових політичних домовленостей та змін у Конституції залишається. Спокуса закріпити й розширити повноваження президента може виникнути в будь-якого з нинішніх політиків. Експерти не вбачають у цьому аж занадто серйозної проблеми, якщо паралельно в Україні діятиме ефективна система стримувань і противаг. Навпаки, можливо в складні для України часи президентсько-парламентська республіка могла б стати найкращим державним ладом. Прикладів успішних країн, де «сильний» президент, який водночас є відповідальним за створення уряду (й фактично його очолює), вистачає. Згадати хоча б Францію та США. Щоправда, ці країни стали такими не відразу – цьому передували непрості й тривалі історичні процеси.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»